до мети, яку визначив він — полковник Служби безпеки України. Який, у принципі, вже залишається ним тільки номінально, давно перетнувши межу, що розділяє поняття «службові обов’язки» і покликання справжнього патріота Батьківщини.
Політичні проекти, політичні партії, спілки, союзи, блоки, рухи — до самісінької дупи. Усі вони тільки охнуть, зрозумівши, що їх усіх просто «зробили». Як пацанів.
За годину Богдан Данилович Зорій піде на побачення. Саме за годину він на певний час пошле до бісової матері всі свої морально-етичні принципи, якщо вони в нього ще залишилися, і пуститься берега.
Але, знову ж таки, людина припускає, а Бог допускає. Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно.
Мирон Валентинович Остапенко сьорбнув з красивої порцелянової чашки, в якій він заварив міцний чорний чай, і знову приготувався слухати. Оскільки запис здійснено лише кілька годин тому, Остапенкові доповісти розшифровану й перенесену на папір розмову ще не встигли. Нічого, це можна зробити й потім. Зараз пішла така «спека», що аналізувати й систематизувати матеріали немає часу. Важливі кожна година, кожна хвилина. Бо ж його, генерала Остапенка, дії цілком залежать від ось цих записів.
Мирон Валентинович натиснув на кнопку диктофона. З динаміків знову полинули знайомі голоси. Цього разу «булава» зафіксувала розмову Президента і голови СБУ генерала Беруна.
«— …Герасиме, ти в мене хто? — голос Президента сухий і суворий.
— Не зрозумів запитання, пане Президенте… — з тембру відчувається, що Берун хвилюється.
— Я тебя зачем назначіл? Шоб ти обєспєчував безопасность государства, правільно?
— Правильно, пане Президенте.
— А Прізідєнт України єсть частью государства?
— Пане Президенте, що ви зі мною, як з пацаном, — несподівано голосно промовив Берун. — Кажіть, у чому я винен, що я зробив не так?
— Ти не харахорься! — теж підвищив голос Президент. — Усе, що ти робиш, — не так. Але найголовніше те, що ти нічого не робиш з того, що повинен робити як голова Служби. — Президент почав говорити щирою українською, хоча робив це, якщо поруч не було телебачення, дуже рідко. Під час офіційних зустрічей Президент розмовляв винятково державною мовою, яку знав непогано, але «при своїх» не міг відмовити собі в задоволенні спілкуватися улюбленим суржиком, коли майже в рівній пропорції вживав російські, українські слова та не дуже вишукані матюки. — Ти не лише не попередив цього ганебного хуліганського вчинку в Івано-Франківську, а й брав безпосередню участь у його підготовці. Що ти на це скажеш?
— Оббрехали, пане Президенте, оббрехали. Знаю навіть, чия це робота. Женіть ви цього Талимеризібу, бо він ще не такого наплете. Сам злигався з Клютовим і компанією, готує державний переворот, у мене є докази, якраз сьогодні я хочу вам це доповісти. А от щодо Франківська… Я не хотів зарані вас тривожити, але від самого початку я дійсно знав, що під час відвідання вами університету готувалася акція…
— Що?! — гаркнув Президент. — Ти знав і мовчки дивився, бля, як планують убити твого Президента?
— Ні, це не так, — спокійно відповів Берун. — Я проводив цілий комплекс оперативно-технічних заходів з метою…
— До сраки мені твої заходи, бля… коли на мене летіла граната і весь світ побачив, як я ганебно впав. То це тобі я маю бути вдячним, що скоїли замах на моє життя?
— Ні, пане Президенте, подяка якщо й має бути, то за попередження теракту. Якщо дозволите, я вам усе поясню. Три місяці тому я одержав оперативну інформацію про підготовку проти Вас терористичного акту. Моїх кілька незалежних одне від одного агентів повідомили, що Клютов, Назаров та Бойченко проштовхують на ваше місце свою людину. Аналіз додатково отриманої інформації дав змогу зробити висновок, що цією людиною є ваш керівник Секретаріату Дмитро Михайлович Талимеризіба. Але, враховуючи, що до наступних виборів ще далеченько, ця банда вирішила, так би мовити, прискорити процес. Вони задумали вас просто знищити. За їхніми планами, після теракту почнеться паніка, тоді можна буде скористатися ситуацією і завдяки силовикам здобути владу. Підмовляли й мене взяти участь у цій провокації, але я категорично відмовився, пообіцявши їм мовчати. Водночас я вжив відповідних заходів, щоб не допустити теракту. Мої люди були введені в склад групи, яка мала забезпечити підготовку до замаху. Я знав про кожний крок. Мій агент замінив справжню бойову гранату на шумову, тому вибуху й не було.
— Ага, хрін там не було, — вставив Президент.
ebooksa