— Зрозумійте, пане Президенте, якби я почав вживати якихось практичних репресивних заходів, це кодло придумало б щось інше, про що я міг і не знати. А так усе було під контролем. Зараз треба визначитися, що робити з Клютовим, Талимеризібою та компанією.
— І з тобою…
— Я, пане Президенте, готовий спокутувати провину в будь-який спосіб. Ви знаєте — я відданий вам до останньої волосинки. А за свої прорахунки готовий нести покарання. Можете мене розстріляти.
— Ти тут не пиндючся. Я сам знаю, що з ким робити. Треба буде — і розстріляю. А що там у тебе за група в службі, дисиденти якісь, роблять, що хочуть, граються в політику, в якій ні бельмеса не розуміють? Якийсь полковник, Зоря, чи як там його?
— Та є в мене кілька шибайголів, з якими важкувато працювати. Але це розумні й професійні люди, на них, відверто кажучи, і тримається служба. Полковник Зорій — один із них. Я організував спостереження, але нічого особливого за ними не помічено. Та й що вони можуть зробити проти сильної влади, проти цілої держави, навіть коли щось і задумали.
— Добре, припини свої понти. Краще скажи, як там працюється в тебе генералу Остапенку?
— Думаю, нормально. Порпається там у своїх фінансах та в економіці, контролює, захищає, не допускає, — почав мимрити
Берун. — А звідки ви його знаєте? Він призначений на посаду давно, хоча звання генерала присвоювали йому ви. Ну й пам’ять у Вас, пане Президенте, якщо пам’ятаєте навіть такі деталі!
— Та нічого я не пам’ятаю. Просто приятель один з американського посольства запитував про нього — колись вони зустрічалися в Штатах під час навчання. Хвалив і все таке. Ну, добре, йди. Уже пізно — завтра багато роботи, та й сьогодні треба привести в порядок думки після ваших з Талимеризібою кульбітів».
Голоси в диктофоні змовкли, тільки чути було, наче хтось ходить у кабінеті. Остапенко й далі слухав, сподіваючись почути щось іще, можливо, важливе для себе, для своєї подальшої долі. І дочекався. У динаміках щось клацнуло, зарипіло і почувся голос Президента: «Сергію, зайди». За хвилину — голос заступника керівника Секретаріату Президента Віталія Горбунова: «Слухаю Вас, пане Президенте!»
Остапенко напружився, ширше розплющив очі, наче саме цей орган міг допомогти йому розчути наступну фразу, яку він боявся пропустити або не зрозуміти.
І очікувані слова прозвучали — чітко, голосно, розбірливо.
Чи розуміла кадрова співробітниця російської спецслужби, де вона перебуває і хто її оточує на відпочинку в санаторії? Чи могла вона передбачити або просто припустити, що «дружні» українські спецслужби зроблять спробу під’їхати до неї з вербувальними пропозиціями? Чи усвідомлювала вона, якою насправді реальною інформацією володіє?
Так, Настя Литвинова чудово все розуміла. І не лише тому, що неодноразово вислуховувала інструктажі співробітників внутрішньої безпеки ФСБ. Вона була як ніхто інший поінформована про спроби й факти вербування українськими спецслужбами російських громадян і працівників спецслужби зокрема. В аналітичному підрозділі, де вона працювала, також зберігалися звіти колег про вдалі операції росіян «на українському напрямку». І хоча всі вони були зашифровані під псевдонімами, вихідні дані й характер операцій давали змогу зробити висновок: здійснюється активна робота однієї спецслужби проти другої. І нічого в цьому дивного Настя не вбачала. Закони спецслужб.
Це — теорія. Бо коли з’явився перед очима спочатку в їдальні, на пляжі, а потім і на танцях стрункий сивий симпатяга років п’ятдесяти й поклав на неї незвичний пильний погляд, Настя Литвинова навіть не відчула тривоги. Тривоги професійної, спецслужбівської. Зате хвилювання жіноче після кожної зустрічі зростало, тривожило, затягувало.
Після кількох прогулянок схилами узбережжя й уздовж лінії моря, приємних розмов у кафе й кількох танцювальних вечорів цей чоловік запропонував Насті Литвиновій подорож в одне з найприємніших природних тутешніх місць — на плато Ай-Петрі. Жінка радо погодилася.
Богдан Данилович (а це, звичайно ж, був він) пообіцяв захопливу мандрівку, неймовірні краєвиди та приємний відпочинок. Домовилися виїхати одразу після сніданку…
…Машина піднімалася легко, наче їхала рівниною. Бо машина та — нова шикарна Тойота, яку люб’язно прислав із Сімферополя добрий приятель і колега Зорія, заступник начальника головного управління СБУ в Криму Роман Лисцев.
Якби не попередження Богдана Даниловича про те, що швидкість має бути розумною, водій би придавив, і вони з Настею вже були б на самісінькій горі. Водій дотримувався вказівки, тому пасажири мали змогу розглядати навколишні пейзажі — старезний ліс із віковими ялинами, оригінальні водоспади, витончені «невеличкі» будиночки поміж дерев і каміння.
ebooksa