Природоохоронна зона — не для всіх. Колись тут суворо забороняли будувати не лише приватним особам, а й державним структурам. Часи змінилися. Зараз аби твої гроші: можна побудуватися й посередині якогось реліктового гаю, попередньо вирубавши кілька соток цінних дерев. Крим — територія, де давно немає ні влади, ні закону, ні совісті.
Нагорі завивав шалений вітрюган. Він збивав з ніг, змушуючи людей аж присідати, триматися за каміння, щоб не опинитися внизу, в прірві. Несамовито жбурляючи пилюку впереміш із дрібними камінцями, вітер зчиняв паніку, змушував відмовитися від спокусливих пропозицій, що їх нав’язували місцеві гіди — тутешні жителі, здебільшого кримські татари.
На плато Ай-Петрі життя вирувало. Працювали чайхани, кав’ярні й шашличні. Але враження складалося, що то єдиний велетенський базар. Навкруги — бруд, багнюка, сморід. Як у поганому, зачуханому селі. Фотографи нахабно пропонували зробити на згадку фото з хижаками. Тут були і чорна пантерка, і леопардик, і левенятко, і ведмедик. На нещасних тваринок боляче дивитися: жалюгідний вигляд, їх, мабуть, чимось поїли, щоб звірятка були сумирними, а їхні очі — наче затуманені. Дітки раділи, дорослі ніяково відводи погляди.
Весь цей смуток трішки пригасив безперечний факт неймовірної краси захопливого краєвиду, що розгортався внизу.
У той час, коли на плато було холодно й навіть накрапав дощ, унизу в Ялті й далі на узбережжі моря яскраво світило сонце. Хмари наче впиралися в якусь прозору стіну. Доходили до неї — й жодного метра далі.
Ця природна аномалія (чи норма) завжди захоплювала відвідувачів Ай-Петрі та Ялти. Бо з цього курортного славетного міста аномалія здавалася таким самим дивом, тільки навпаки: на ялтинському узбережжі Чорного моря майже завжди сонячно, а над Ай-Петрі весь час висять хмари.
День промайнув, неначе камінь булькнув у морську глибінь. Красиво, дивно, пам’ятно, але швидко. Саме цей день став початком стосунків між полковником СБУ і аналітиком ФСБ. Стосунків, які закінчилися незвично і після яких кожен із них вважав, що саме він зробив усе, щоб досягти мети. Кожен — своєї.
Трійка, сімка, туз
Підполковник Яруга насилу дочекався повернення Зорія з Ялти. Поки не було Богдана Даниловича, сталося стільки подій, які треба обговорити, прийняти рішення. Про деякі з них Віктор інформував полковника телефоном, використовуючи умовності, називаючи тих чи інших осіб прозвиськами, відомими тільки їм двом. Але, хоч би як вони шифрувалися, телефоном усього не скажеш, а обговорити ситуацію треба негайно, тож Яруга наполіг на зустрічі просто сьогодні, в неділю.
Після простих, але необхідних процедур з виявлення можливих хвостів обидва співробітники у визначений час зустрілися в затишному кафе німецької кухні на Подолі.
— Слухай, Вікторе, як ти вгадав, що нам треба саме в цей «пітейний» заклад? — перед входом у кафе Зорій і Яруга обнялися.
— Я вибирав не, як ви кажете, «пітейний» заклад, а той, де можна поїсти справжньої чоловічої їжі. Я ж бував у санаторіях і знаю, як там годують: кашки, пюрешки, парові котлетки, все протерте-проварене. Як ви на такій їжі виконували складне й відповідальне завдання Батьківщини? Я б, наприклад, не протримався й однієї ночі, — Яруга хитро прищурив очі.
— Почалося… — Зорій удав, що образився. — По собі все міряєш. А, взагалі-то, твоя правда: якби не шашлички та різні бешбармаки з пловом упереміш та ще й із кримським справжнім винцем — завдання навряд чи було б виконано.
— А так?..
— А так, — Зорій склав у трубочку губи й задер голову, — мабуть, щось-таки вийшло.
— Добре, думаю, ви однаково про деталі цього надзвичайно важкого завдання не розкажете, тому замовлю нам німецькі сосиски-сардельки-ковбаски з соусами і розповім про те, що у нас за вашої відсутності трапилося. А трапилося багато цікавого.
Зорій і Яруга замовили по кілька м’ясних страв, пляшку горілки і, не змовляючись, не починали серйозної розмови доти, доки не наситилися. І лише коли офіціант розлив у чарки останні краплі оковитої, чоловіки розпочали бесіду, заради якої прийшли сюди.
ebooksa