— Та яка ж руїна? Он у вас по телебаченню такі реляції, таких планів «громадье». Та й вашому братові живеться — гріх скаржитися. Не те що нам, сірим і убогим.
— Що правда — то правда, до нас ставлення керівництва держави стерпне. Розуміють, що без нас їм кранти. Як і раніше, все в Росії тримається на поліційних органах.
— А демократи? Де ж єльцинська гвардія?
— А де ваші «рухівці», де національна ідея, з якою ви носилися як з писаною торбою? — Середа знав, що казати.
Яруга відчув, що володіють колеги ситуацією в Україні, ох, як володіють. На ходу вести таку серйозну дискусію не було сенсу, тому Віктор спробував перевести все на жарт.
Нашу національну ідею розтягнули українці по всіх усюдах: по канадах, америках, австраліях, аргентинах, чималеньку частину експортували до Московії. Якась дещиця осіла в Челябінську.
Жарт не вдався. Середа натяк зрозумів по-своєму:
— Я України не зраджував, — мовив сердито, — це вона мене: (радила, коли спочатку мало не замордувала голодом моїх дідів, змусивши тікати світ за очі з рідної землі, а потім кинула напризволяще моїх батьків у чужому краї забувати свою мову, свою культуру, своє коріння. Тому не я винен, що в мене:і усього українського залишилося тільки прізвище.
— Теодоре Йосиповичу, прізвище — це не так уже й мало. Та ще таке яскраве. Середа — це середина. А бути посередині не зовсім уже й погано, хоча іноді й нелегко. Адже можна потрапити в ситуацію, коли саме середній і виявляється крайнім.
— Ну в тебе ж, Вікторе, й філософія! Ти мене ще довго водитимеш по аеропорту? Я ж із Челябінська вилетів ще добу тому.
— А, зрозуміло. У Москву заскакували по інструкції?
— Тьху на тебе! Немає прямого рейсу з Челябінська до Києва, ось що.
— І скажете, що не зустрічалися в Москві з колегами з Луб’янки?
— Звичайно, не зустрічався. Потрібний їм якийсь периферійний полковник, та ще й етнічний хохол! У них завдання — ого-го! — Середа хитро примружив очі. — Кажи краще, чим до Києва з Борисполя будемо добиратися, волами чи трійкою вороних?
— З нагоди прибуття такого високого гостя керівництво СБУ виділило цілу іномарку, — Яруга з гостем якраз підійшли до синього «Деу». — Збирають, правда, це чудо в Запоріжжі, але за всіма технологіями нині братньої Кореї.
— Ага, а то я не знаю. Колеса тільки прикручуєте, — Середа ледве вліз на переднє сидіння. — Не дуже люблю їздити спереду, але хочеться подивитись на дорогу, на узбіччя, в’їхати в столицю Київської Русі з лівого берега, полюбуватися кручами правого берега Дніпра. Ех, усе-таки від генів нікуди не втечеш. Ворушиться, зараза, щось у грудях. Чи то душа, чи серце.
— Мабуть, і те, і те, Теодоре Йосиповичу. Перевербую вас на патріотичній основі, будете знати.
— Та я вже майже готовий, — чомусь серйозно сказав полковник Федеральної служби Росії Середа.
— Теодоре Йосиповичу, у мене є пропозиція. — Віктор Яруга з гостем із Челябінська під’їжджав до відомчого готелю СБУ на вулиці Ірининській, поряд із центральним офісом спецслужби. — Зараз ви трішки відпочинете, вип’єте кави, підобідаєте канапками (у номері все є), а ввечері підемо в гарний ресторан — з українською кухнею та справжніми українськими дівчатами.
ebooksa