Соло бунтівного полковника. Вершина

— Авжеж, думаєте, як хохли, так уже обов’язково й тупі. Ох, вибачте, Теодоре Йосиповичу, забувся, що ви ж Середа, а не Среда.

— Гаразд, не треба так неприховано насміхатися над ветераном. Ти краще скажи (можеш навіть збрехати), що радий будеш мене бачити. Зустрінеш, пригрієш, нагодуєш. Можливо, і напоїш. Чи не так?

— Та де ж вас, переродків-перевертнів москальських подінеш? Кажіть, коли прибуваєте?

Зтакими, як Середа, добре. І просто. Будь-який жарт сприймається як жарт. Стара гвардія — не нинішні сосунки. Скільки серйозних, потрібних справ не склеїлося б, якби не давні зв’язки — приятельські, а то й дружні стосунки працівників колись єдиної спецслужби — КДБ! Звичайно, трапляються й гівнюки. Вони й тоді були. Гівнюк — він і в Африці гівнюк. Теодор Середа ніколи гівнюком не був. Цікаво, який він зараз? Чи вплинули на нього як на особистість обставини розпаду СРСР і створення незалежних держав? Наскільки велика (і, звичайно, брудна) політика

здатна зробити з доброго опера й доброї людини гівнюка і гнилушку?

Яруга розумів, що приїзд колеги з Росії — зайвий клопіт, але водночас — цікаво поспілкуватися з людиною, яка донедавна була «своя», а нині опинилася по той бік кордону. Стала чужою…

4

Яруга зайшов до Зорія доповісти про телефонну розмову із Середою. Богдан Данилович щось писав. Побачивши Яругу, здається, зрадів.

— Хух, добре, що зайшов. Хоч рука відпочине від цієї чортової писанини. І який дурень придумав кожний пчих оформляти довідками?!

— У нас навіть думки збігаються. Я щойно через те саме лаявся останніми поганими словами. Але, слава Богу, є вищі сили, які бачать наші муки і втручаються, не розжарюючи нас до білого жару. А прийшов до вас із приємною звісткою: до нас їде ревізор.

— І що ж тут приємного? Саме слово «ревізор» аж бринить негативом. Вслухайся — р-ре-ві-з-зо-р-р! Жах який.

— Середу пришлють нам на допомогу. Знайшли кого боятися — покидька придуркуватого, який ну ду-у-же страшний для безпеки Росії. Щось тут не те.

— Теодор — порядна людина. У розмові, бува, не натякнув, чому насправді приїжджає?

— Та щось схоже на натяк прозвучало. Мовляв, начальство посилає для вдосконалення взаємодії між дружніми спецслужбами, а перед цим зауважив, щоб я сам визначив, де він каже правду, а де — ні.

— А ти що про це все думаєш?

— Мені, Богдане Даниловичу, здається, що Середу присилають вивчити ситуацію на місці, знаючи про його особисті зв’язки в Україні та прихильне до нього ставлення. І у нас в СБУ, і взагалі в країні. Російські колеги добре знають, як липують їхні агенти, зокрема й ті, що працюють на ФСБ на території України. Наші ж політики, яким миліша Росія, часто «ліплять» те, що їм нині вигідно, і теж високою об’єктивністю не відзначаються.

Якщо це так, то нам треба підготуватися й надати Середі і к тну й об’єктивну інформацію про ситуацію в Україні. Ключовою фразою в його звіті начальству після відвідин Києва має стати таке: в Україні немає серйозних сил, які не на словах, а на ділі ладні поступитися незалежністю як платою за якісь примарні чи й справжні преференції або підтримку з боку Росії. Усе, що творять публічно наші політики — будь-яких поглядів і переконань — це лише їхня риторика перед виборами. Насправді ж наше суспільство монолітне й готове захищати свою незалежність.

— І, думаєте, в Росії цьому повірять? Вони що — дурні? Чи ж вони не бачать, який роздрай зараз у нашому політикумі й взагалі в суспільстві?

— Ось і треба, щоб про це сказав не якийсь їхній агент «Петько» з наших Печерських пагорбів, а досвідчений співробітник російської спецслужби.

— Так вони ж знають, що Середа — хохол, хоч і зросійщений. Невже йому повірять?