Соло бунтівного полковника. Вершина

22
18
20
22
24
26
28
30

— Я вас вітаю, — Зорій простягнув руку агентові. — Як справи?

— Доброго вечора, Богдане Даниловичу. Все, як і раніше: турботи на роботі, вдома, а іноді й між роботою та домом, — відчувалося, що агент поспішає, але показувати це не дуже хоче.

— Я вас постараюся довго не затримувати, — полковник узяв агента за лікоть, підвів до гранітного парапету, за яким починався крутий спуск до Дніпра і розгорталася чудова панорама лівобережної частини столиці.

— Та ні, я із задоволенням хоч трішки подихаю свіжим повітрям. Якщо в Києві після Чорнобильської аварії повітря взагалі можна вважати свіжим.

— Нам треба визначити основні віхи, на які будемо орієнтуватися, рухаючись у напрямку втілення нашої заповітної мрії. Деталі мене не цікавлять, бо, по-перше, я не зовсім професійно розуміюся на них, а по-друге — я цілком вам довіряю і впевнений, що краще, ніж ви, здійснити наші плани не і може ніхто.

Та так уже й ніхто! Є люди, які набагато краще за мене розбираються в тих чудернацьких хитросплетіннях економіки й політики, в яких заплутувалася Україна впродовж панування в ній олігархії й дикого капіталізму.

Так, десять років грабунку й вивезення капіталів за кордони дарма не минули. Розсьорбувати доведеться довгенько. Ллє я ще й ще раз хочу вас переконати, що окрім нас вивести цю нещасну країну з глибокої кризи нікому. На попередній, зустрічі ви остаточно погодилися з моїми аргументами, і я сподіваюся, що не передумаєте відіграти в планах спасіння країни основну роль.

— На переправі коней не міняють. Раз дане мною слово стає законом. Насамперед для мене. Тільки немає впевненості в тому, що обов’язково посада, яку мені треба буде обійняти, і повинна бути саме тією, яку ви, Богдане Даниловичу, мені визначили. Хіба не можна якось по-іншому?

— Ні, я не можу погодитися з вашими не те що аргументами, а навіть сумнівами. Не будемо повертатися до змісту наших перших розмов. Ви сказали мені «так», я поставив на вас. Інших, тобто запасних, планів не маю. Та й не буде в мене їх більше. У разі якщо ви відмовитеся від своєї історичної місії, я припиню будь-яку боротьбу. І не тому, що слабкий чи не маю з ким цього робити. Просто ми можемо вже не встигнути з кимось іншим здійснити те, що треба зробити й що ми запланували зробити з вами. До першини дійдуть інші й швидше, ніж ми.

— Гаразд, мені стало соромно, — щиро усміхнувся агент. — Я більше навіть розмови на цю тему не розпочинатиму.

— Дякую. А зараз обговорімо те, заради чого ми з вами й зустрілися. Та ще нам треба обумовити кілька варіантів екстрених зустрічей. Я вам розповім, як треба розуміти ті чи інші мої слова й призначу кілька місць, де ми зможемо з вами зустрітися на випадок непередбачуваних обставин.

Пізній, як для осені, вечір. Двоє людей стоять недалеко від пам’ятника, про щось розмовляють, споглядаючи над

звичайну красу Дніпра й освітлені мікрорайони на лівобережжі Славутича. І ніхто, жодна людина в світі не може навіть уявити, про що говорять полковник СБУ Зорій і його унікальний агент «Атех».

8

Літак із Москви приземлився в міжнародному аеропорту Бориспіль. Яруга відразу впізнав Середу. Полковник тримав невеличку валізу й озирався. Оскільки, як виявилося, у російського колеги інших речей не було, прикордонний контроль він пройшов швидко й без проблем.

— Змужнів, Вікторе, змужнів, — Середа міцно потиснув руку Ярузі. — Ти не проти, якщо ми кілька хвилин поблукаємо аеровокзалом? Останній раз був тут років з десять тому, якщо не більше. Бачу, ви теж прибарахлилися, почали непогано будувати.

— Та куди нам до вас! У Москві он, кажуть, творяться чудеса.

— То ж у Москві. В інших містах будівництво не таке активне. Уже не кажу про села. Там таке коїться, що жах. У центрі, біля Москви й області — ще сяк-так. А заїдь кудись у глибинку — сльози, та й годі. Ти ж розумієш, що я маю на увазі не лише будівництво. Ну, та в нас про це ще буде час поговорити. Гадаю, ми не будемо одне перед одним удавати целок і хвалити наших державних керманичів?

— А чому б і не похвалити, якщо є за що, — Яруга не спішив відкриватися перед гостем.

— А за що ж їх хвалити, що ваших, що наших? За те, що кругом бідність і руїна?