— Та не дай Бог, Вікторе Романовичу! Будьте обережні, бо нікому буде наші плани рухати. Що там робиться «на волі», хоч розкажіть.
— Наша людина йде наміченим маршрутом — на саму верхотуру. Щоправда, мені здається, починає вести свою гру. Увірував у свою виняткову історичну місію. Ну, то ми його підправимо. У пику з’їжджу — і все стане на своє місце. Але непокоять деякі незрозумілості. Набирає авторитету оця фінансистка — Ромниченко. Так буром пре, що аж цікаво, хто її підштовхує.
— Хіба ви не знаєте, що її й штовхати не треба. Вона ж підірвана. Розумна баба, але в неї геть відсутні владні амбіції, їй би тільки працювати й працювати.
— Ну, не скажи. Апетит приходить коли? Під час їжі. Є там у мене один чоловічок, недалечко крутиться. Так-от, він інформує про деякі дивні речі в поведінці Ромниченко. Наприклад, звернув увагу, що раніше ця дама ніколи не виявляла
інтересу до політичних баталій і розкладок, її цікавила, як ти кажеш, робота й тільки робота. А зараз вона проводить якісь зустрічі з відомими політиками, навіть одягатися стала по-іншому. Нещодавно чогось до Служби безпеки на Володимирську ходила.
А що, не можна через наших людей в СБУ дізнатися, що вона там робила?
— Та вже я працюю в цьому напрямку, але поки що результатів немає. Там же теж діловари сидять: бабки беруть, але щось путнє розкопати, так у них, бачте, чисті руки й гаряча совість, «понімаєтє лі».
— Гаряче серце…
— Біс із ними, з тими кадебістами. Не подобається мені Валентина. Щось на неї, справді, не схоже. Треба уважніше придивитися до неї. Не підсунула б вона нам якусь свиню.
— Бач, скільки проблем, а я тут розлігся. Вікторе Романовичу, ще трішки, і я буду в повній бойовій. Ось побачите. Тільки не ставте на мені хреста, дуже прошу.
— У якому розумінні? — Клютов суворо глянув на Назарова.
— У всіх розуміннях: і в прямому, і в переносному. Хрест — він і є хрест.
— Та що ти за дурниці городиш? Ми ще з тобою повоюємо. Тобто — не з тобою повоюємо, а з тобою проти когось повоюємо.
— Ото ж бо. Як слова не став, а виходить подвійний сенс. Знаю я нашу систему: поки крутишся й потрібний — з тобою й поводяться відповідно. Як тільки спіткнувся — суши весла. Або сухарі.
— Та бодай тобі пипоть на язик! Що ти мелеш? Мабуть, треба сказати коновалам, щоб тебе мерщій гнали звідси. А то ще щось надумаєш. Усе, видужуй швидше, а мені вже треба бігти. Наступного разу, гадаю, зустрінемося вже не тут.
Клютов потиснув руку Назарову й швидко вийшов. Микола Якович ще довго дивився на двері, за якими зник Клютов, і думки його були тривожні та недобрі. Тривожні тому, що він добре знав, як позбуваються людей, котрі стали непотрібними в силу втрати ними здатності «вирішувати питання». А недобрими, бо Микола Якович був не з тих, хто пасує перед
труднощами, і боротися за своє існування під сонцем він готовий усіма способами. Аж до фізичного знищення противника. Клютов поки що в одному таборі з Назаровим. Але якщо Микола Якович відчує небезпеку — бережися будь-хто. Навіть така потужна фігура, як ця людина, яка щойно зникла за дверима лікарняної палати.
З агентом «Атех» Богдан Данилович зустрівся за філармонією біля так званого пам’ятника возз’єднанню. Збудований у 1982 році, він мав символізувати єднання російського й українського народів. Але чомусь від самого відкриття величезної дуги, виготовленої з нержавіючої сталі у формі веселки, люди почали називати цей витвір ярмом. Можливо, ця назва виникла тому, що під аркою автори проекту вмістили скульптури Богдана Хмельницького і російського боярина-посла, які 1654 року підписали в Переяславі угоду між Україною і Росією, і яку більшість українських істориків нині визнає ганебною і кабальною.
Була тільки дев’ятнадцята година, але на вулиці вже смерклося, люди, що проходили біля пам’ятника, навіть не зупинялися, тому полковник мав усі підстави не боятися, що їх хтось підслухає чи й взагалі побачить.
ebooksa