Перед нами лежала розлога рівнина, що була, мабуть, колись озером. Там розташувалося безліч сіл і окремих будиночків. Зі сходу на захід рівнину перетинала річка, що розгалужувалася на кілька рукавів. Далеко на обрії височив пагорб, укритий густою рослинністю.
— Ось земля кенда, — сказав Харут, — на цьому боці річки Гани живуть чорні кенда, а на тому — білі.
— А що це за пагорб? — запитав я.
— Це священна гора, дім Небесного Дитяти, куди не може ступити нічия нога, окрім жерців Дитяти.
— А якщо хто ступить? — запитав я.
— Він помре, Макумазане.
— Отже, її охороняють?
— Вона охороняється, але не зброєю смертних, Макумазане.
Бачачи, що Харут неохоче говорить про це, я запитав його про чисельність народу кенда.
Він відповів, що чорні кенда мають близько двадцяти тисяч воїнів, тоді як білих не більше двох тисяч.
У цей час нашу розмову перервала поява людини з передового пікету, яка повідомила Харутові щось, що вельми стривожило його.
Я спитав, у чому справа.
— Один із розвідників Сімби, царя чорних кенда, — відповів Харут, указуючи на вершника, що мчав удалині рівниною. — Він їде до міста Сімби повідомити про нашу появу на їхній землі. Повертаймося в табір, Макумазане, і поїдемо далі, коли зійде місяць.
Як тільки зійшов місяць, ми знову рушили вперед, незважаючи на те, що верблюди були вкрай стомлені.
Ми їхали всю ніч, зупинившись лише перед світанком на півгодини, щоб поїсти і підтягти мотузки нашого багажу, який оберігався тепер особливо ретельно.
Коли ми знову вирушили в путь, до нас під’їхав Марут і зі своєю звичною усмішкою сказав, що добре було б, якби ми тримали наші рушниці напоготові.
Ми озброїлися магазинними гвинтівками, що заряджаються відразу п’ятьма патронами. Тільки Ханс з мого дозволу взяв собі мою стару одноствольну шомпольну рушницю, яку він називав “Інтомбі”, що не раз прислужилася мені під час подорожі в Понголенд. Ханс чомусь вважав її щасливою.
За чверть години, коли вже зовсім розвиднілося, ми в’їхали в скелясту місцевість, що оточувала рівнину.
Раптом наш караван зупинився… Незабаром ми зрозуміли, в чому справа.
На відстані не більше півмилі попереду з’явилося близько п’яти сотень людей у білому вбранні, частково піших, частково вершників. Вони швидко рухалися назустріч, намагаючись перегородити нам шлях. Ці люди мали чорні обличчя і не носили ніяких головних уборів.
ebooksa