У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Над містом неначе висіла якась загроза нещастя. Здавалося, небо опускається на землю. Місяць заховався за хмарами. На обрії то з одного, то з іншого боку спалахували яскраві зірниці. Не було анінайменшого вітру.

Здавалося, що наближався кінець світу, принаймні стосовно нашого місцеперебування. Ніколи в житті я не переживав таких жахів, як цієї сумнозвісної ночі. Якби мені сказали, що на ранок я буду страчений, думаю, я пережив би це з легшим серцем. Але гірше за все було те, що я нічого не знав. Я нагадував людину, якій наказували йти із зав’язаними очима до прірви; вона не могла знати, де закінчується подорож, де та прірва, яка поглине її, але на кожному кроці переживала муки смерті, готової поглинути її.

Близько опівночі ми знову почули шум боротьби і напівзаглушений крик у будинку позаду нашого.

— Його відвели, — прошепотів я Марутові, витираючи холодний піт, що виступив на моєму лобі.

— Так, — відповів Марут, — скоро настане і наша черга.

Мені дуже хотілося бачити його обличчя, щоб знати, чи усміхався він при цих словах.

За годину на ринковій площі, як і напередодні, з’явився вогонь, довкола якого рухалися примарні фігури.

На щастя, ми перебували надто далеко від площі, щоб крізь нічний морок розгледіти, що там відбувалося.

Раптом піднявся сильний вітер, який зазвичай передує в південних частинах Африки бурі з грозою. Він дув майже півгодини, потім затих. Блискавки з усіх боків прорізали небо і при їх світлі ми бачили майже все населення міста Сімби, що юрмилося на площі і вказувало на небо.

За кілька хвилин загримів сильний грім і щось важке вдарилося об дах біля мене. Потім я відчув сильний удар у плече, що мало не збив мене з ніг.

— Швидше вниз! — вигукнув я, — вони кидають у нас каміння.

За десять секунд ми були у своїй кімнаті. Я запалив сірника з коробки, залишеної у мене разом із тютюном та люлькою, і побачив кров, що юшила обличчям Марута.

Але те, що здалося нам камінням, виявилося шматками льоду в кілька унцій²⁴вагою.

— Град! — сказав Марут зі своєю звичною усмішкою.

— Це якась пекельна буря, — сказав я, — бо хто коли бачив подібний град?

Сірник згас. Далі розмовляти було неможливо, оскільки через ревище раптової бурі, що вибухнула з незвичайним градом, нічого не було чутно.

До шуму бурі й ударів граду домішувалися крики і стогони людей.

Я почав побоюватися руйнування нашого будинку, але він був міцно збудований і стійко витримував скажені натиски бурі.

Я впевнений, що якби його вкрили черепицею або залізом, він би не витримав її. Величезні градини розбили б ущент черепицю і пробили б залізо, як папір. Зі мною був подібний випадок у Наталі, тоді вбило градом мого кращого коня. Але все-таки той град був схожий на сніжинки, порівняно із цим.

Град гамселив не більше двадцяти хвилин, із яких десять були найлютішими.