Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.
Потім ми їхали північною вулицею міста.
Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.
Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.
І не дивно! Усі вони були вщент розорені; попереду на них чекав голод. Вони були переконані, що ми — білий маг і пророк ворожого їм Дитяти — накликали на них усі ці біди. Гадаю, якби не варта, вони роздерли б нас на шмаття.
Оглядаючи побиті градом поля і сади, я переймався гіркою долею їхніх власників.
Проїхавши кілька миль через спустошені поля, ми потрапили до лісу. Тут було так темно, що дивно, як наші провідники знаходили дорогу.
У цій темряві мене охопив жах. Спало на думку, що нас привели сюди, щоб зрадницьки вбити. Щохвилини я чекав удару ножем у спину. Я вже зібрався надати коневі ходи і спробувати втекти, але залишив цю ідею, оскільки мене з усіх боків оточував конвой, і, крім того, недобре було покидати Марута. Нічого не вдієш; залишалося чекати, чим усе це закінчиться.
Нарешті ми виїхали з лісу. Вже зійшов місяць, і при його світлі ми побачили, що це болотиста місцевість із поодинокими деревами. Тут наш конвой зупинився.
— Злізайте з коней і йдіть своєю дорогою, злі люди, — похмуро сказав Сімба, — далі ми не поїдемо з вами. Ідіть стежиною, вона приведе вас до озера. Перейшовши через озеро, ви до ранку дійдете до річки, за якою живуть ваші друзі. Але пам’ятайте, цю дорогу охороняє хтось, із ким небезпечно зустрічатися.
Тільки-но він закінчив, його люди стягнули нас із коней, і за хвилину всі вони зникли в мороці, залишивши нас одних.
— Тепер, пане, ми маємо йти далі, — сказав Марут, — бо якщо ми залишимося тут, то вдень Сімба і його люди повернуться сюди
і вб’ють нас.
— Тоді вперед! — сказав я. — Але на що натякав Сімба, кажучи, що “хтось охороняє цей шлях”?
— Гадаю, він мав на увазі Джану, — простогнав Марут.
— Сподіватимемося, що Джана далеко. Збадьорся, Маруте! Ми, напевно, не зустрінемо тут жодного слона.
— Ні, пане, тут буває багато слонів, — заперечив Марут, указуючи на сліди на землі, — подейкують, що вони ходять умирати до озера, і це — один зі шляхів, яким вони йдуть на смерть. Це місце, яким не сміє ходити жодна жива істота.
— Еге, — вигукнув я, — отже, те, що я бачив у видінні в Англії,
було правдою?
— Так, пане. Мій брат Харут одного разу, коли був молодим, заблукав на полюванні і бачив те, що його розум показував тобі у видінні і що ми побачимо тепер, якщо виживемо.
ebooksa