Регнолль хотів відшкодувати мені вартість утрати, але я відмовився, кажучи, що це не входило до наших умов. *
Білі кенда взагалі безпристрасний народ, а особливо тепер, коли вони оплакували свого бога, не виявили ніяких почуттів під час нашого від’їзду і навіть не попрощалися з нами.
Тільки жриці, які прислужували леді Регнолль, коли вона грала серед них роль богині, плакали, прощаючись із нею, і молилися, щоб знову зустріти її “в присутності Дитяти”.
Перехід через гори був вельми важким для верблюдів. Та, врешті-решт, ми перебралися через них, долаючи велику частину дороги пішки.
Ми затрималися на вершині хребта, щоб востаннє подивитися на землю, яку покидали, де в тумані все ще виднілася гора Дитяти.
Потім ми спустилися вниз протилежним схилом і вступили в північну пустелю.
День за днем, тиждень за тижнем ми їхали нескінченною пустелею шляхом, відомим Харуту, який знав, де знаходити воду.
Ми їхали без особливих пригод (за винятком бурі, під час якої втратили слонову кістку), не зустрівши жодної живої істоти.
Протягом цього часу я був постійно сам, бо Харут розмовляв мало, а Регнолль і його дружина вважали за краще бути вдвох.
Нарешті, за кілька місяців, ми досягли маленького порту на Червоному морі, арабську назву якого я забув, і в якому було спекотно, неначе в пеклі.
Незабаром туди зайшло два торгові судна. На одному з них, що йшло до Англії, я попрямував у Наталь.
Друге йшло до Суеца, звідки Регнолль і його дружина могли поїхати до Александрії:
Наше прощання вийшло таким поспішним, що, крім взаємних подяк і добрих побажань, ми мало що встигли сказати одне одному.
Потискаючи мені на прощання руку, старий Харут повідомив, що їде до Єгипту.
Я запитав його, навіщо він зібрався туди.
— Шукати іншого бога, Макумазане, — відповів він, — якого тепер, після смерті Джани, нікому знищувати. Ми поговоримо з тобою про це, коли знову зустрінемося.
Такі мої спогади про цю подорож.
Та чесно кажучи, я тоді мало на що звертав увагу.
Серце моє тужило за Хансом.
АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН
ebooksa