Джана був заритий у тому місці, де впав, за кілька футів від свого вбивці Ханса.
Ми були не в змозі перенести його труп в інше місце.
Я завжди жалкував, що не зміряв точно цю тварину, що була, я гадаю, найбільшим слоном у світі.
Я бачив його мигцем наступного ранку, коли його зіштовхнули до величезної ями разом з останками царя Сімби.
Я помітив, що всі рани, за винятком уколів списами, були завдані йому кулями Ханса.
Я просив білих кенда подарувати мені обидва його величезних бивні, яких, гадаю, подібних за розмірами і вагою не було в усій Африці, хоча один із них був надламаним. Та мені відмовили.
Білі кенда хотіли зберегти їх разом із ланцюгами і хоботом як пам’ять про перемогу над богом своїх ворогів.
Перш ніж зарити Джану в землю, вони сокирами відрубали йому хобота і бивні.
Дуже витерті його зуби свідчили, що ця тварина була надто старою, але наскільки — важко сказати.
Це все, що я можу сказати про Джану.
Білі кенда точно виконали свої обіцянки стосовно всього.
Дивною, напіврелігійною церемонією, на якій я не був присутній, леді Регнолль звільнили з високої посади Хранительки бога, символ якого перестав існувати, хоча, я думаю, що жерці, наскільки могли, зібрали всі уламки слонової кістки і зберегли їх у глеку в святилищі.
Після цього прислужники зняли з неї вбрання, давність походження якого, окрім Харута, я думаю, ніхто з білих кенда не уявляв. Потім, одягнену в тубільне плаття, її передали Регноллеві.
З того часу з нею, як і з нами, поводилися, як із чужоземною гостею.
Проте їй дозволили поселитися зі своїм чоловіком у тому самому будинку, який вона займала протягом свого незвичайного полону.
Після битви кілька днів я був абсолютно безсилий.
Ще три тижні я займався різними справами і, між іншим, їздив із Харутом до міста Сімби.
Ми вирушили туди лише після того, як упевнилися через наших лазутчиків, що чорні кенда справді пішли кудись на південний захід, де, приблизно за триста миль від їхнього колишнього міста, за чутками, були родючі незайняті землі.
З особливими почуттями я знову проїздив знайомою місцевістю і ще раз помітив сліди бивнів Джани на стовбурі зігнутого вітром дерева, яке на своїх гілках мені з Хансом дало притулок від цього лютого чудовиська.
Перейшовши річку, що тепер зовсім зміліла, я їхав похилою рівниною, через яку ми мчалися, рятуючи своє життя, і досяг сумного озера і кладовища слонів. Тут нічого не змінилося.
ebooksa