ВСТУП
Я поховав недавно свого хлопчика, свого милого хлопчика, яким я так пишався. Серце моє розбите. Так важко — мати лише одного сина і втратити його. Воля Божа! І я не міг нічого вдіяти. Чи смію я, чи можу скаржитися? Невблаганно крутиться колесо долі і розчавлює всіх нас по черзі, одних раніше, інших пізніше і, врешті-решт, знищує всіх. Ми не падаємо ниць перед невблаганною долею, як бідні індійці, ми намагаємося втекти туди або сюди, ми волаємо про помилування… Але марно! Як грім вибухає над нами похмура доля і перетворює нас на пил і порох.
Бідний Гаррі! Померти так рано, коли життя тільки-но розкривалося перед ним! Він так старанно працював у лікарні, так блискуче склав останні іспити, і я так пишався цим, навіть більше, ніж він сам. Йому потрібно було вирушити до іншої лікарні для вивчення віспяної зарази. Він писав мені звідти, що не боїться віспи і йому необхідно вивчити хворобу і набратися досвіду. Страшна хвороба забрала його, і я, старий, сивий, слабкий, залишився оплакувати його, сам-один на весь світ. У мене немає нікого, ні дітей, ні близьких, хто б пожалів і втішив мене. Я міг би врятувати його, — не пускати туди, у мене достатньо засобів для нас обох, більше, ніж потрібно: копальні царя Соломона вдосталь забезпечують мене грошима. Але я говорив собі: ні, хай хлопчик навчається жити, хай працює, щоб насолодитися потім відпочинком! Але цей відпочинок застав його серед роботи. О, мій хлопчику, мій дорогий хлопчику! Доля моя схожа на долю біблійного Йова, який мав багато майна, багато житниць із зерном — я теж припасав багато добра для свого хлопчика! Бог вирішив забрати його душу, і я залишився один, у цілковитому відчаї. О, я хотів би померти замість мого любого хлопчика!
Ми поховали його після полудня, під покровом стародавньої, сірої церковної башти, в тому селі, де я живу. Це був сумний грудневий день. Важкі снігові хмари облягали небо. Як тільки труну поставили в могилу, кілька сніжинок упало на неї. Чистою невинною білизною сяяли вони на чорних покривах! Перед тим, як опустити домовину в могилу, сталася затримка: забули потрібні мотузки. Ми стояли мовчки і чекали, спостерігаючи, як пухнасті сніжинки падали на домовину, немов благословення неба, танули і перетворювалися на сльози над чолом бідного Гаррі. Це ще не все. Червоногрудий снігур сміливо спустився, сів на домовину і заспівав. Я злякався і впав на землю з розтерзаним серцем. Сер Генрі Куртіс, людина сильніша і сміливіша за мене, також упав на коліна, а капітан Гуд відвернувся. Яким би великим не було моє горе, я не міг не помітити цього. Ця книга “Аллан Квотермейн” — витяги з мого щоденника, який я вів за два роки до цього. Я переписую його знову, оскільки мені здається, що він може бути початком історії, яку я збираюся розповісти, якщо Бог дозволить мені закінчити її. Невелика біда, якщо я не встигну. Цей уривок зі щоденника був написаний за сім тисяч миль від того місця, де я лежу тепер, хворий, і пишу це, а вродлива дівчина стоїть біля мене і відганяє мух від моєї найяснішої особи. Гаррі там, а я тут, та все ж я відчуваю, що і я скоро піду до нього.
В Англії я жив у маленькому, красивому будинку, — кажу красивому, порівняно з будинками, до яких я звик, живучи в Африці, — не далі, ніж за п’ятсот ярдів від старої церкви, де спить вічним сном мій Гаррі. Після похорону я повернувся додому і трохи поїв, та чи може бути хороший апетит у того, хто поховав усі земні надії! Трошки закусивши, я заходився крокувати, вірніше, шкандибати (я давно вже шкутильгаю через укус лева) туди-сюди оздобленим під дуб передпокоєм, оскільки в моєму англійському будинку є кілька кімнат. На чотирьох стінах кімнати розташувалося близько сотні пар рогів. Тут були справді прекрасні зразки, оскільки я зберігав тільки кращі роги. У центрі приміщення, над великим каміном, я повісив свої гвинтівки. Деякі з них були старовинними — таких тепер уже не побачишся дістав їх 40 років тому. Одну стару рушницю я купив кілька років тому у бура, який сказав мені, що з цієї рушниці стріляв його батько в битві на Кривавій річці після того, як Дінган напав на Наталь і вбив шістсот людей, у тому числі жінок і дітей. Бури назвали це місце Місцем плачу, і так називається воно й досі. Багато слонів убив я з цієї рушниці. Вона вміщує жменю чорного пороху і три унції куль і дає відразу подвійний постріл. Отже, я походжав туди-сюди, поглядаючи на рушниці і на роги, і велика тривога заповзала в мою душу. Я маю поїхати геть з цього будинку, де я живу бездіяльно і спокійно, знову до дикої країни, де я провів кращу половину життя, де зустрів свою любу дружину, де народився мій бідолашний Гаррі, де сталося зі мною стільки доброго і поганого. В мені жило жадання пустелі, дикої країни, я не міг більше жити тут, я маю поїхати і померти там, де я жив, серед дикунів і диких звірів! Блукаючи кімнатою, я думав і дивився на місячне світло, що сріблястим блиском заливало небесне склепіння і таємниче море чагарника, спостерігав за його химерною грою на воді. У людині пристрасть найбільше проявляється перед її смертю, а моє серце померло тієї ночі. Незалежно від мого хвилювання, зрозуміло, що жодна людина, яка прожила сорок років так, як я, не може безкарно замкнутися в Англії з її чепурними, обгородженими, обробленими полями, з її витонченими, зразковими манерами, її вирядженим натовпом. Поволі він почне сумувати за свіжим диханням повітря пустелі, марити безбожними зулусами, які, неначе орли, кидаються на ворогів зі скелі, і серце його повстане проти вузьких меж цивілізованого життя.
І ця цивілізація! Що дає вона? Аж сорок років провів я серед дикунів, вивчаючи їхні мораль і звичаї, потім кілька років я прожив у Англії і придивлявся до дітей цивілізації. І що ж я знайшов? Величезну прірву між тими й іншими? Ні, зовсім невелику відстань, яку простодушна людина легко перестрибне. Дикун і цивілізована людина вельми схожі між собою, тільки остання — винахідливіша і здатна комбінувати. Зате дикун, наскільки я вивчив його, не знає жадоби до грошей, які, неначе рак, упиваються в серце білої людини. У загальних рисах дикун і дитя цивілізації схожі між собою. Гадаю, що високоосвічена пані, читаючи ці рядки, посміхнеться наївності старого дурня-мисливця, коли подумає про своїх чорних, обвішаних намистом сестер! Посміхнеться також висококультурний марнотратник, смакуючи свій обід у клубі. Ціна цього обіду могла б прогодувати цілий тиждень не одну голодну сім’ю! Моя люба панночко! Що це за чарівні речі на вашій шийці? Вони мають дивну схожість, особливо коли ви надягаєте низько вирізане плаття, з прикрасами дикої жінки. Ваша звичка крутитися під звуки музики, ваша пристрасть до притирань і пудр, прийоми, до яких ви вдаєтеся, щоб дістати собі багатого завойовника, який має зробитися вашим чоловіком, спритність, із якою ви прикрашаєте собі голову пір’ям і усілякою всячиною — все це наближає вас до ваших чорних сестер! Пригадайте, що за основними принципами вашої природи ви абсолютно схожі на них! Ви, добродію, також смієтеся? Хай дикун прийде і вдарить вас в обличчя, поки ви насолоджуєтеся дивно приготованою стравою, ми побачимо тоді, чи не сидить у вас самому такий самий дикун?!
Я поїду звідси назавжди, і що тут хорошого? Цивілізовані люди — ті ж дикуни, посріблені зверху! Цивілізація — марнослів’я; неначе північне сяйво, вона виблискуватиме і зникне, і морок оточить іще густіший. Вона схожа на дерево, що виросло на ґрунті варварства, і я впевнений, рано чи пізно вона впаде, як упала цивілізація Єгипту, культура еллінів і римлян та багато інших, яких не перелічити. Не подумайте, що я засуджую сучасні установи, що є екстрактом людських дослідів заради спільної користі! Цивілізація дала нам великі переваги, наприклад, лікарні. Але подумайте, ці лікарні наповнені хворими людьми, жертвами тієї самої цивілізації! У диких країнах лікарень немає. Є питання: наскільки ці люди, яких благословило небо, зобов’язані більше християнству, ніж цивілізації?
Терези гойдаються, підіймаються, — тут більше, там менше, — природа дає середній висновок на обох шальках терезів, і загальна сума є головним чинником у цьому величезному рівнянні, результат якого — невідома кількість цілей і намірів.
Зрозуміло, на все це можна дивитися тільки як на вступ молодого народу на шлях прогресу. Мені приємно думати, що ми намагаємося іноді зрозуміти межі нашої природи, що серйозність пізнань зовсім не лякає нас! Людське мистецтво неосяжне і розтяжне, неначе еластична стрічка, але людська природа схожа на залізне кільце. Ви можете його обійти довкола, можете чудово відполірувати його, сплющити, можете причепити його до іншого кільця, але ніколи, поки існує світ і людина, не збільшите його постійне коло. Це — річ незмінна, як зірки на небі, міцніша, ніж гори, незмінна, як шляхи Вічного. Природа людини — це калейдоскоп Бога, маленькі кольорові скельця, в яких відображаються наші пристрасті, надії, страхи, радощі, прагнення добра і зла. Всемогутня Правиця управляє ними, як зірками, впевнено і спокійно спрямовуючи їх у нові-поєднання і комбінації. Але основні елементи природи залишаються незмінними, незалежно від того, буде більше кольорових скелець чи менше.
Цивілізація має осушувати людські сльози, а ми плачемо і не можемо втішитися. Війна огидна їй, а ми б’ємося заради домівки, заради будинку, честі й слави і отримуємо задоволення в бійці. І так скрізь і в усьому.
Коли серце вбите, а голова лежить у поросі, нам не треба цивілізації. Назад, назад! Ми повземо назад, укладаємося на великих грудях Природи, як малятка, і чекаємо, що вона втішить нас, примусить нас забути пережите або врятує від жала спогадів!
Хто з нас у своєму великому горі не відчував бажання дивитися в чудове обличчя Природи, нашої спільної матері? Хто не прагнув лежати де-небудь на горі і стежити, як хмари пливуть небом, слухати гуркіт віддаленого грому, злитися, хоча б ненадовго, своїм бідним жалюгідним життям із життям Природи, відчути биття її серця, забути всі свої печалі, зануритися в її вічну енергію і життєву силу! Вона створила нас, від неї ми пішли, до неї і повернемося! Вона дала нам життя і поглине нас.
Блукаючи кімнатою свого будинку в Йоркширі, я мріяв про ніжні обійми матері-природи. Не тієї природи, яку ви знаєте і бачите в рівних зеленіючих лісах, усміхнених нивах, а дикої природи, такої, якою вона була створена, незайманої, невинної, яка не знає людства, котре бореться і терзається. Я піду туди, де на волі бігають звірі, назад, до країни, історія якої нікому не відома, до дикунів, яких я люблю, хоча деякі з них так само безжальні, як політична економія. Там я навчуся спокійніше думати про бідолашного Гаррі, який лежить під покровом старої церкви, і серце моє не розриватиметься від туги.
Грудня 23
Розділ І
РАДА КОНСУЛА
Минув тиждень від часу поховання бідолашного Гаррі. Якось увечері я шкандибав по хаті і розмірковував, аж раптом подзвонили у двері. Спустившись сходами, я сам відчинив двері. Ввійшли мої давні друзі — сер Генрі Куртіс і капітан Джон Гуд. Вони всілися перед каміном, де, я добре пам’ятаю це, яскравів вогонь.
— Ви дуже люб’язні, що зайшли до мене, — сказав я, — не надто приємно гуляти в таку погоду.
Вони нічого не сказали, а сер Генрі мовчки набив свою люльку і нахилився закурити її біля каміна. У цей час велике соснове поліно яскраво спалахнуло і осяяло всю його постать. Він був дивовижно вродливою людиною. Спокійне, владне обличчя, з тонкими і правильними рисами, великі сірі очі, золотисте волосся і борода — прекрасний зразок витонченого людського типу. Його статура не поступалася вроді обличчя. Я ніколи не бачив таких могутніх плечей і таких широких грудей. По суті, сер Генрі так пропорційно складений, що, незважаючи на свій зріст (5 футів), він мав вигляд досить високої людини. Я дивився на нього і не міг не подумати, яким курйозним контрастом з його лицем і ставною статурою є моя власна немічна персона. Уявіть собі маленьку, слабку людину шістдесяти трьох років, із пожовклим лицем, тонкими руками, великими темними очима і коротко обстриженим, посивілим волоссям, що стирчить, як щетина, худого, потонулого у своєму одязі, і ви матимете повне уявлення про Аллана Квотермейна, якого зазвичай називають “мисливець Квотермейн”, а за місцем народження “Макумазан-англієць”.
ebooksa