Та сама гора, потоптана ногами Джани, на якій він мав звичку стояти. Ті самі скелі, за якими я намагався сховатися, і неподалік від них купа людських кісток, що належали нещасному Маруту. Ми поховали їх на тому самому місці, де вони лежали. Зі всіх скелетів слонів ми забрали, скільки могли, слонову кістку, навантаживши близько п’ятдесяти верблюдів.
Звичайно, тут її було значно більше, але багато бивнів, що тривалий час пролежали на цьому місці, попсували сонце і негода і тому. вони не становили майже ніякої цінності.
Відправивши слонову кістку до міста Дитяти, яке знову відродилося, ми через ліс поїхали до міста Сімби, для безпеки виславши вперед розвідників.
Воно і справді абсолютно спорожніло. Ніколи я не бачив такого спустошеного місця. Чорні кенда залишили його таким, яким воно було при них. Тільки на вівтарі, що стояв на ринковій площі, де були принесені в жертву троє нещасних білих кенда, лежала купа трупів тих воїнів, які померли від ран під час відступу.
Двері будинків були відкриті. В помешканнях Залишилося багато домашнього начиння, яке чорні кенда не могли забрати з собою. Ми знайшли багато списів та іншої зброї, власники якої загинули і тепер не потребували її.
За винятком кількох собак і шакалів, які помирали з голоду, у місті не залишилося жодної живої істоти.
Пусте місто справляло враження навіть сильніше, ніж цвинтар слонів біля усамітненого озера.
— Прокляття Дитяти зробило свою справу, — похмуро сказав Харут. — Спершу буря і голод, потім війна, втеча і спустошення.
— Це так, — відповів я, — проте, якщо Джана мертвий і його народ утік, де Дитя і багато хто з його народу? Що ви робитимете без бога, Харуте?
— Каятися у своїх гріхах і чекати, поки Небо свого часу не пошле іншого, — сумно відповів Харут.
Цю ніч я провів у тому самому будинку, де був ув’язнений з Марутом під час нашого полону.
Я не міг заснути, оскільки в моїй пам’яті спливало все, що сталося в ті жахливі дні.
Я бачив вогонь для жертвопринесення, який горів на вівтарі, чув ревіння бурі, що провіщала розорення чорним кенда, і дуже зрадів, коли, нарешті, настав ранок.
Кинувши останній погляд на місто Сімби, ми поїхали назад через ліс, у якому оголене гілля також свідчило про смерть.
За десять днів ми покинули Священну Гору з караваном у сотню верблюдів.
Із них п’ятдесят нав’ючили слоновою кісткою, а на інших їхали ми й ескорт під проводом Харута.
Із цією слоновою кісткою, як і з усім, пов’язаним з Джаною, мене спіткала невдача.
У пустелі нас застала буря, і ми ледве врятувалися.
Із п’ятдесяти верблюдів, нав’ючених слоновою кісткою, вціліло лише десять.
Інші загинули і їх занесло піском.
ebooksa