У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

22
18
20
22
24
26
28
30

Наш човен щосили гріб до веллоського берега.

— Чому вони тікають? — запитав я.

— Може, хтось женеться за ними, баасе, — спокійно відповів Ханс і, скоряючись долі, сів на камінь, дістав люльку, набив її і закурив.

Ханс, як завжди, мав рацію: не минуло й півхвилини, як із-за повороту з’явилися ще два човни, дуже великі, і з неприховано ворожими намірами погналися за ними.

— Мабуть, жерці помітили наше судно і вирішили його спіймати, — зауважив Ханс і глибокодумно сплюнув. — Утім, Іссикор уже далеко, можливо, їм це й не вдасться. Що ж ми тепер робитимемо, баасе? Не поселятися ж нам тут із мертвяками? Кам’яними козами не наїсишся.

Я злякався. Становище було відчайдушне. Ще хвилину тому я був захоплений скам’янілим містом, а зараз мені було страшно думати про нього. А щоб воно провалилося на дно озера! Так обставини впливають на мінливий наш настрій. Раптом мені прийшла в голову одна ідея, і я хоробро сказав:

— Тільки одне можна зробити: ми вирушимо з візитом до Хоу-Хоу і його жерців.

— Так, баасе. Але баас пам’ятає картину в горах Берга. Якщо портрет не бреше, Хоу-Хоу знає, як відривати людям голови!

— Я не вірю в існування Хоу-Хоу, — твердо сказав я. — Ти ж помітив, Хансе, ми багато почули теревенів про Хоу-Хоу, але ніхто не бачив його настільки близько, щоб точно його описати. Як би там не було, краще відразу позбутися голови, ніж поволі помирати від голодного шлунка. Ці веллоси, звичайно, ніколи не приїдуть до нас сюди.

— Так, баасе, я теж так вважаю. Іссикор відтоді, як повернувся на батьківщину, зробився боягузом. Тільки, баасе, якщо хочете завидна туди потрапити, треба іти негайно.

Ми пішли, тримаючись східного схилу вулкана. Пройшовши деяку відстань, ми озирнулися на озеро: вдалині маленькою цяточкою виднівся наш човен, переслідувачі були зовсім близько; але з туману веллоського берега з’явилися нові цяточки: поза сумнівом, веллоси вислали кілька кораблів на виручку Іссикорові, оскільки жерці припинили гонитву і повернули геть.

— Іссикор розкаже панні Сабілі кумедну історійку, — сказав Ханс, — тільки навряд чи вона поцілує нареченого, вислухавши його.

— Він зробив дуже розумно, що втік. Яка користь тут залишатися? — заперечив я і, коли ми попленталися далі, додав: — Проте ти маєш рацію, Хансе, Іссикор став зовсім іншим.

Ми йшли без дороги, прямо цілиною. Йти було важко. Але ми обігнули вулкан, і характер місцевості різко змінився. Ми опинилися на родючому обробленому полі, можливо, штучно зрошуваному.

— Мабуть, рілля лежить дуже низько, баасе, — зауважив Ханс, — а то як би в неї потрапляла вода з озера?

— Не знаю, — відповів я різко, оскільки почався дощ і в моїх думках була не озерна вода, а небесна. Однак зауваження Ханса запало в мою свідомість, і згодом я мав із нього користь. Ми ввійшли до пальмового гаю, який перетинала дорога.

Дорога ввела нас до селища, що складалося з кам’яних будинків. Посередині стояв великий будинок, який заднім фасадом майже впирався в підніжжя гори. Ми ввійшли до селища непоміченими, оскільки всі жителі сховалися від дощу. Але невдовзі загавкали собаки; на порозі одного будинку з’явилася жінка і, побачивши нас, здійняла крик. З усіх боків витнулися бритоголові чоловіки в білому жрецькому вбранні і побігли на нас, погрожуючи довгими списами.

— Хансе, — сказав я, — тримай рушницю напоготові, але не стріляй без потреби. У цьому випадку не кулі стануть у пригоді, а слова.

— Так, баасе, тільки думаю, що нам ні те, ні інше не допоможе.

І він сів у чеканні на стовбур зрубаного дерева, що лежав край дороги.