— Так, баасе, вони всі мертві і нікому більше не можуть завдати шкоди, але Іссикор має рацію, кажучи, що Хоу-Хоу не помер, бо диявол не вмирає, баасе. Його жерці загинули, але все-таки Хоу-Хоу зумів убити старого Веллу і так само він може вбити Іссикора. В справах фетиша, баасе, багато є такого, що не зрозуміле для праведних християн, як ви та я. Фетиш не владний над християнами, баасе. Ось чому Хоу-Хоу не може вбити вас, але хто поклоняється Чорному, того Чорний врешті-решт ухопить за горлянку.
Я подумав, що Ханс, сам того не усвідомлюючи, висловив одну з якнайглибших і найістотніших істин. Проте, не вдаючись до роздумів, я тільки запитав, як він собі уявляє, що саме відбудеться з Іссикором. Він відповів:
— Те, що я вже сказав: Іссикор помре. Старий весляр пояснив мені, що “Чорний череп” приносить смерть протягом місяця, а іноді й раніше. Судячи з вигляду, Іссикор не протягне й тижня. Він хоча й вродливий, та надто дурний, баасе, так що великої біди в цьому немає. Сабіла довго не горюватиме. Так, баасе, Іссикор змінився, оскільки його точить страх смерті. Так само і Сабіла змінилася, бо для неї страх смерті минув.
— Нісенітниця! — вигукнув я, хоча й погоджувався з цим.
Я дещо розумівся на фетишизмі. Звичайно, ця релігія — дурниця, але дурниця вкрай шкідлива. Ми не знаємо, яка згубна влада спадкових забобонів над душею дикуна або взагалі примітивної неосвіченої людини. Якщо жертві такого марновірства передбачити з усією урочистістю звичаїв від імені бога, що вона має померти, то в дев’яти випадках із десяти людина справді вмирає. Ніхто не вбиває її, але вона скоює якесь етичне самогубство. За виразом Ханса, страх робить її м’якою. Якась недуга виснажує її, розхитуючи всю нервову систему, і в призначений час обривається фізичне життя людини.
Такою була доля нещасного Іссикора.
Розділ XV
ПРОЩАННЯ САБІЛИ
Тепер лише трохи залишається переповісти, й оскільки вже пізно і я бачу, друзі мої, що ви позіхаєте (це була неправда, ми слухали з глибоким інтересом — особливо ж нас зацікавила загадка душевного стану Іссикора), буду якомога лаконічнішим. Тож слухайте.
Того ранку ми з’явилися до Сабіли, яку застали дуже схвильованою. Це було цілком природно, беручи до уваги всі перенесені нею випробування. Після душевної напруги і подолання великої небезпеки незмінно настає нервова реакція. До того ж вона таким страшним і несподіваним чином втратила батька, якого ніжно любила. Але справжня причина її скорботи полягала в іншому.
Іссикор був дуже хворий. Ніхто не знав, що з ним, але Сабіла була впевнена, що він отруєний. Вона попросила мене негайно вирушити до хворого і вилікувати його — вимога, що надзвичайно мене обурила. Я пояснив їй, що абсолютно не компетентний у тутешніх отрутах, що маю при собі лише зовсім мало ліків, з яких тільки одні стосуються отрут — протиотрута при зміїних укусах. Проте вона наполягала і я згодився піти до нього і зробити все, що в моїх силах, попередивши, що навряд чи зможу чимось зарадити.
Отже, у супроводі одного старійшини, або радника (у зулусів їх називають індуна), ми з Хансом подалися до Іссикора, який займав своєрідний красивий будинок на іншому кінці міста. Дорога вела вздовж озера, що дало нам змогу помилуватися островом — точніше тим, що колись було островом.
Тепер там була тільки низька темна маса, над якою висіли густі хмари диму. Перед нами постали червоні потоки лави, що бігли в озеро. Там більше не було ніякого підвищення — вулкан зник. Попіл усе ще падав дощем. Він густим шаром лежав на дорозі і покривав дерева і землю, забарвлюючи сірим увесь ландшафт.
Нас завели до кімнати Іссикора, де він лежав на ложі зі шкур, оточений жінками, які доглядали хворого, його родичками, як дізнався я згодом. Коли ми з’явилися, жінки вклонилися і вийшли, залишивши мене і Ханса наодинці з хворим. Одного погляду було достатньо, щоб переконатися, що переді мною людина, яка помирає. Прекрасні його очі були спрямовані в простір, він переривчасто дихав; пальці машинально стискалися і розтискалися, і час від часу його охоплювала жорстока судома. Я подумав спершу, що це якась форма лихоманки, поки не поміряв йому температуру термометром, що був у моїй аптечній скриньці. Він показував на два градуси нижче норми. На запитання він сказав, що в нього нічого не болить, а тільки відчуває дивну слабкість і запаморочення.
Я запитав, з чим пов’язує він свою хворобу. Іссикор сказав:
— Це прокляття Хоу-Хоу, пане Маку мазане. Хоу-Хоу вбиває мене.
Я запитав, за що, оскільки було б марно доводити хворому безглуздість його твердження, і він відповів:
— Із двох причин, пане: по-перше, я покинув країну всупереч забороні, і по-друге, привіз тебе і жовту людину на ім’я Світло-в-темряві на священний острів, відвідувати який без запрошення — великий гріх. За цей останній злочин я помираю раніше, але все одно загибель моя була неминуча, бо я покинув країну і вирушив шукати допомоги для Сабіли. Ось доказ.
І він витягнув звідкись зі свого одягу маленький чорний “череп смерті”, про який мені говорив Ханс. Потім, не дозволивши мені торкатися жахливої речі, він заховав його знову. Я намагався висміяти ці переконання, але Іссикор тільки сумно посміхнувся і сказав:
— Я знаю, що ти вважаєш мене боягузом; але прокляття Хоу-Хоу змінило мій дух. Благаю тебе, поясни це Сабілі, яку я кохаю, але яка теж вважає мене боягузом: я вчора прочитав в її очах презирство. А зараз, поки я в силах говорити, слухай мене. По-перше, дякую тобі і твоєму другу, Володарю Вогню, за те, що доблестю або чарами — не знаю чим — врятували ви Сабілу від Хоу-Хоу і знищили його будинок і жерців його і, як мені говорили, його образ. Хоу-Хоу — воістину живий, бо він не може померти, але відтепер тут у нього немає ні житла, ні статуї, ні шанувальників, а тому влада його над душами і тілами людей минула, і помре його культ серед веллосів. Мабуть, більше ніхто з мого народу не загине від прокляття Хоу-Хоу.
ebooksa