Я подякував Драмані і просив передати уклін Веллу, моїй нареченій, і голосно додав, що сподіваюся незабаром вітати її особисто, коли з неї “спаде покривало”.
Потім я обернувся, щоб сісти в човна.
— Пане, — сказала Драмана, судорожно стискаючи пальці. — У мене до тебе прохання. Візьми мене з собою подивитися востаннє на острів, де я так довго жила рабинею, і який мені хочеться побачити ще раз тепер, коли я вільна.
Я інстинктивно відчув, що назріла криза і потрібно бути твердим, навіть грубим.
— Ні, Драмано, — відповів я, — звільненому рабу не варто спокушати щастя і відвідувати свою в’язницю, бо знову її ґрати закриються за рабом.
— Пане, — сказала вона, — випущеному на волю в’язню часто заважка свобода і серцю його не вистачає полону. Пане, я добра рабиня і любляча, візьми мене з собою!
— Ні, Драмано, — відповів я, стрибаючи в човен. — Човник переобтяжений. Це не привело б ні до твого щастя, ні до мого. Прощавай!
Вона пильно дивилася на мене, і вираз скорботи на її обличчі поступово змінився гнівом, як це часто буває в ображеної жінки. Потім, прошепотівши щось подібне до “зневажена”, вона залилася злими сльозами і пішла геть. Я, зі свого боку, дав знак відчалювати, почуваючись злодієм і зрадником. Та що мав удіяти? Правда, Драмана була добрим другом, я був їй вдячний. Але ми відплатили їй за допомогу — ми врятували її від Хоу-Хоу. А в іншому треба ж було покласти цьому край. Тільки-но вона сіла 6 у човен, висловлюючись метафорично, вона вже не вийшла б із нього.
Ми вийшли у відкрите озеро. Яскрава вода весело фала брижами, і я був радий, що розквитався з усіма цими болісними ускладненнями і міг відпочити серед чистої природи. Ми дісталися до острова і зупинилися поблизу того місця, де колись стояло стародавнє місто зі скам’янілими мешканцями. Але ми не зійшли на берег; навколо лише збігали струмки гарячої лави, стікаючи в озеро, а руїни зникли в морі попелу. Не думаю, що хтось побачить знову ці страшні реліквії минулого, невідомо наскільки віддаленого.
Тихо обминали ми острів і ось під’їхали до місця, де була скеля Пожертв. Вона зникла, а з нею і паща печери, і сад Хоу-Хоу з деревом Видінь, і всі родючі оброблені поля. Води озера, каламутні і пінні, билися тепер лише об купу каміння, що була єдиним залишком Священного острова. Катастрофа розгорнулася грандіозна: на місці вулкана підіймався лише уламок охололої лави, вмираюче серце якої ще стікало червоними потоками вогненної крові.
Коли ми закінчували Наш об’їзд берегів, де не залишалося жодної живої істоти, і лише раз чи двічі ми бачили роздутий напівмавпячий труп хоухойа, що гойдався на хвилях; сонце вже сідало, і перш ніж ми опинилися знову з боку міста, стало зовсім темно. Поки світло дозволяло нам бачити, ми гребли прямо на пристань.
Та ледве згас останній промінь, наші четверо веслярів — екс-неофіти Хоу-Хоу — пошепки почали радитися. Потім наш напрям змінився, і човен пішов паралельно берегу, поки ми не досягли гирла Чорної річки. Було так темно, що я не помітив, як ми залишили за собою озеро й увійшли до річки. Я відчув цей перехід лише за зростанням сили течії. А течія була дуже стрімка після розливу, і несло нас з великою швидкістю. Я боявся, як би нам у темряві не наштовхнутися на скелі або на навислі гілки дерев, але наші веслярі, очевидно, знали кожну п’ядь на річці. Ми весь час не відхилялися від середини, де течія була особливо сильною.
Так ми пливли, потроху гребучи, побоюючись нещасного зіткнення, поки не зійшов місяць, що пролив достатньо світла навіть у це затінене місце, оскільки нещодавно був повний місяць. Веслярі налягли на весла, і ми стрілою понеслися повноводою рікою.
— Тепер, баасе, все прекрасно, — сказав Ханс, — при такій швидкості дурні веллоси навряд чи нас спіймають, навіть якщо спробують. Ми маємо вважати себе щасливими: ви — оскільки втекли від двох дам, які розтерзали б вас на шматки в суперечці через вас, я — через те, що покинув країну, де тубільний дурень до того надокучав мені, що я б незабаром помер.
Він замовк і раптом відчайдушно промовив:
— Зовсім ми не такі щасливчики! Ми дещо забули!
— Що? — запитав я з тривогою.
— Та як же, баасе, а ті червоні й білі камінчики, по які ми сюди приїхали? Сабіла наповнила б ними наш човен, якби ми тільки попросили її про це, і нам би не довелося більше працювати, а сиділи б ми в найпривітніших будинках та пили б кращий джин з ранку до ночі.
Із цими словами мені остаточно зробилося погано. Істина була очевидна. Серед невідкладних справ, що стосуються життя і смерті, одруження і свободи, я зовсім забув про алмази і золото. Втім, я не уявляю собі, як би я при прощанні попросив їх у Сабіли. Це означало б із найвищих гірських висот упасти в глибочезну безодню. Таке прохання залишило б у неї неприємне відчуття. Людина, яку вона вважала — ну, абсолютно неабиякою, раптом нагадує їй, що залишається владнати деякі грошові справи і їй треба заплатити кругленьку суму за надану послугу. Далі, мішки з коштовностями неодмінно викликали б підозру. Звичайно, Сабіла могла б покласти їх у човен разом зі зброєю. Але їх важко і незручно було б везти, як я пояснив Хансові. І все-таки мені було прикро — ще раз мої надії на багатство, тобто солідне забезпечення до кінця моїх днів, розсіялися димом.
— Життя дорожче за золото, — повчально сказав я Хансові, — а велика шана ліпше того й іншого.
ebooksa