Це звучало цитатою з книги прислів’їв, але я навів її не зовсім правильно, розраховуючи, що Ханс може не помітити неточності. Але він знав більше, ніж я думав, бо відповів:
— Так, пане, ваш преподобний батько, бувало, мовив це і ще додавав, що краще жити на порожній юшці, як би від неї не здувало живіт, але зі спокійною душею, ніж у багатих хоромах з двома безглуздими бабами, що сталося б із вами, баасе, якби ви залишилися у веллосів. А зараз ми спокійні, баасе, хоча й не набили собі кишень золотом та алмазами, які, за вашими словами, занадто важкі, — такі спокійні, що я думаю поспати, баасе. Але, баасе, це що таке?
— Нічого. Це виють у лісі нещасні волохаті жінки за своїми мертвяками, — відповів я безтурботно, оскільки крики відчаю, що гучно лунали в тиші над річкою, ще дзвеніли. До того ж думки мої були зайняті втраченими алмазами.
— Добре, коли так, баасе. Хай виють, поки не набридне, не мій це клопіт. Але це не крики, це плескіт весел. Веллоси женуться за нами.
Я прислухався і з жахом почув удалині розмірені удари весел — їх було багато, мабуть, п’ятдесят. За нами гнався великий човен.
— О, баасе! Це знову ваша вина. Без сумніву, пані Драмана так любить вас, що не хоче розлучатися і послала за нами навздогін великий човен. А можливо, — додав він, знову сподіваючись на краще, — це панна Сабіла присилає нам як прощальний дар коштовності, щоб ми іноді згадували про неї.
— Це прокляті веллоси посилають Нам у подарунок списа, — похмуро відповів я і додав: — Заряди рушницю, Хансе. Я не здамся живим.
Яка б не існувала причина, але було зрозуміло, що нас переслідують, і в глибині душі мені хотілося знати, чи винна в цьому Драмана. Звичайно, я повівся з нею грубо, а дикунки бувають іноді дуже мстиві. Але все-таки мені хочеться вірити, що вона була непричетною до цього. Істини я так і не дізнався.
Наша команда з чотирьох утікачів-шпигунів теж почула весла і посилено взялася за роботу. Великі небеса! Як вони гребли! Годину за годиною ми линули вниз за швидкою річкою, а за нами з кожною хвилиною все ближче лунали удари невпинних весел. Стрімко летів наш човен, але в наших переслідувачів було п’ятдесят веслярів, а в нас лише четверо — як могли ми сподіватися на успішну втечу?
Ми якраз проходили мимо місця ночівлі, коли їхали сюди — ліс ми вже залишили позаду і тепер мчали ущелиною, — коли я розрізнив переслідувачів на відстані півмилі вище. Це був один із найбільших човнів веллоського флоту. Потім місяць перемістився і протягом кількох годин я човна не бачив. Але було чутно, що він. до нас усе ближче й ближче, як вірний шукач, що наганяє раба-втікача.
Наші веслярі почали втомлюватися. Ми з Хансом узялися за весла, щоб двоє з них могли відпочити і поїсти. Потім ми змінили другу пару. Наш човен втратив при цьому деяку відстань, оскільки ми непризвичаєні були до веслування. Втім, завдяки швидкості течії, брак спритності великої ролі не відігравав.
Нарешті почало світати, відблиск дня проник до ущелини, і при слабкому непевному світлі я побачив переслідувачів за якихось сто ярдів позаду. То було чарівне у своєму роді і незабутнє видовище. Круті схили кам’яного громаддя; вузька смуга синього неба між ними. Темний бурий потік, а його поверхнею ковзає наш вутлий човник із чотирма змученими веслярами, а за ним мчить велике бойове судно, присутність якого видає чорний силует остова і білі смужки збитої веслами піни.
— Вони швидко йдуть, баасе, а нам ще далеко. Вони нас скоро наздоженуть, баасе, — сказав Ханс.
— Отже, ми маємо затримати їх трохи, — відповів я похмуро. — Подай мені рушницю, Хансе, а сам бери вінчестера.
Лежачи на дні човника, вперши руки в корму, ми вичікували зручного моменту. Та ущелина розширилася, і ми досить чітко могли бачити наших переслідувачів уже за п’ятдесят ярдів від нас.
— Цілься нижче, Хансе, — сказав я і випустив обидва заряди з рушниці у двох передніх веслярів.
Ханс не змусив себе чекати, й оскільки вінчестер був на п’ять зарядів, продовжував ще стріляти, коли я вже закінчив.
Результат позначився миттєво. Кілька чоловік полягло, кілька весел упало у воду — не скажу скільки, — і здійнявся стогін і крик поранених та їхніх супутників. Серед полеглих був, мабуть, керманич. Човен закрутився і якийсь час стояв упоперек течії, підставляючи під постріли дно і ризикуючи перекинутися. Я зарядив рушницю і всадив у неї дві розривні кулі, надіючись пробити дно. Мабуть, я досяг мети, оскільки, виправивши курс, вони пішли значно повільніше, і мені здавалося, що один з веслярів вичерпував воду.
А ми летіли вперед, користуючись затримкою ворога. Але наші люди були дуже стомлені. Руки у них покрилися пухирями, і лише страх смерті змушував їх веслувати. Наше просування сповільнювалося — ми рухалися тільки завдяки течії, тому човен веллосів, що мав, мабуть, запасних веслярів, знову почав наздоганяти нас.
Тепер річка звивалася ущелиною, так що ми лише зрідка могли бачити наших переслідувачів. Але щоразу, як випадала нагода, я хапав вінчестер і стріляв, поза сумнівом, завдаючи ворогу втрат і затримуючи його хід.
ebooksa