Я страшенно перелякався. Сходи, що ведуть на квартердек, невисокі, але круті. Впавши з них, можна сильно розбитися.
Але Летиція вціліла. Вона просто втратила свідомість, не витримала потрясіння. Душевні та фізичні сили її полишили.
Допомогти я не міг. Лише обмахував крилами її бліде личко і тужливо зітхав. Може, й на краще, що свідомість на певний час покинула мою вихованку, думав я.
У трюмі було темно. Кілька разів хтось пройшов повз нас, не помітивши. Я навіть не поглянув, хто це.
Лунали голоси. Хтось сварився (здається, Дезессар), брязкало залізо. Мені байдуже було до всього.
Я страждав через те, що позбавлений дару слова. О, якби я міг поділитися з Летицією уроком, який на прощання дав мені Вчитель!
Коли Він оголосив нам, своїм учням, що йде, всі наші від жаху знепритомніли: заєць заціпенів, лисиця повалилася лапами догори, змій заснув. Лише один я зберіг здоровий глузд — але не самовладання. Я молив, стогнав, дер із себе пір’я і здіймав крилами хмари пилу. «Який удар долі, яке нещастя! — побивався я. — Без Тебе, Учителю, ми всі пропадемо!»
Він сказав безмовно: «Не буває ніяких ударів долі і нещасть. Все це дурниці, вигадані слабаками для виправдання своєї нікчемності. Запропасти може тільки той, хто згідний запропасти. Для правильно влаштованої душі будь-яка подія — сходинка, щоб піднятися вище і стати сильнішою. Болісна подія — тим паче».
Тоді я Його не зрозумів. Але минули роки, я став мудрішим і тепер знаю: якщо зі мною сталося якесь лихо, треба, щойно мине перший біль, оговтатися і сказати собі: «Чому це зі мною трапилося? Заради якої користі і якого блага? Що тут такого, від чого моя душа стане вищою і сильнішою?»
Ще не було випадку, щоб, подумавши, я не знайшов відповіді.
Минуло чимало часу, перш ніж Летиція отямилася. Ніхто її так і не знайшов — одна половина команди все ще не протверезіла, друга поки не повернулася з берега.
Дівчинка розплющила очі, і вони миттєво наповнилися сльозами.
Я розправив крила і повернувся в профіль. Сією гордівливою поставою я хотів заохотити мою вихованку до стійкості і мужності. У цьому світі треба бути сильним і не здаватися. Кожна поразка для сильної душі стає перемогою; кожна втрата — здобутком.
На жаль, у цю страшну хвилину Летиції потрібен був не я.
Не звернувши жодної уваги на мою пантоміму, дівчинка звелася на ноги й кинулася до своєї каюти, наче там на неї чекав порятунок. Я пострибав за нею.
Та в комірці було порожньо.
— Боже, де він? — ойкнула вона.
І, побачивши у дальньому кінці кубрика одного з днювальних, голосно повторила:
— Де він?
— Хто, отець Астольф? З годину як відправився на берег.
ebooksa