— Гаразд, любий, — мовила вона, підводячись. — Я тільки попрощаюся з минулим життям.
І рушила до капітана з монахом. Кроки її були легкими, зовсім не такими, як перед цим. Мене б не здивувало, якби моя вихованка раптом взяла й злетіла. Я навіть сам піднявся в повітря, щоб опинитися поруч, якщо таке трапиться. Знаєте, як кажуть у нас в Японії: «Де одне чудо, там і інше».
— Я залишаюся. З ним, — коротко оголосила Летиція.
Капітан буркнув:
— Який сюрприз. Хто б міг подумати.
Він не виглядав здивованим. Я й раніше помічав, що Жан-Франсуа Дезесссар зовсім не такий телепень, яким здається.
Та й отець Астольф не виказав особливого здивування.
— Ах, ось воно що… — Він перехрестив Летицію, потім перехрестився сам. — Господь ніколи не перестане вражати мене незвіданістю Свого промислу. Я знаю, Він не залишить вас. Але що можу зробити для вас я, дочко моя? Хочете, з"єднаю вас непорушними небесними узами? Це мені під силу.
— Тільки швидше, гаразд? Без зайвих церемоній, — попросив капітан. — Раз-два, оголошую чоловіком і дружиною, в радості й біді, поки смерть не роз"єднає — і готово. Я все ж не втрачаю надії наздогнати цю паскуду Логана. Чверть години, і ні хвилини більше.
— Спасибі, святий отче. — Дівчинка засміялася. — Не треба нас вінчати. Наш союз і так непорушний, ми нікуди одне від одного не подінемося. А ваші чверть години, пане Дезессаре, я краще витрачу на інше.
Вона побігла до ялика, де, серед інших речей, лежала шкіряна торбина метра Сальє.
Діставши звідти перо, папір і переносну чорнильницю, Летиція сіла писати листа. Місяць світив їй яскравіше за сотню канделябрів.
Я, звісно, підгледів. А як інакше?
Лист адресувався Беттіні Мьонхле.
Закінчивши прощання з минулим життям, Летиція згорнула аркуш і передала капелану. Цей у чужі листи носа пхати не стане.
Прощання було зібганим — надто вже капітан підганяв отця Астольфа.
Шлюпка вдарила веслами по воді, матроси знову завели свою баладу, але я вже знав її дурнувате завершення і не слухав.
Ніколи ще не відчував я такої повноти життя, як у цю хвилину, під рівним світлом нічного світила.
Щось зблиснуло на піску.
Це був фатальний діамант. Летиція його впустила. Я хотів криком звернути її увагу, а потім подумав: навіщо?
ebooksa