Ніколас натиснув кнопку на пульті, сидіння почало підніматися, погойдуючись на тросі. Магістр мляво перебирав руками по стіні, щоб менше хитало. Відчував себе розбитим, спустошеним, наче хтось його обікрав, ошукав чи зрадив.
Краї шахти були зовсім близько. Ніка вхопився за них руками, підняв голову — і остовпів.
На його чоло було спрямоване дуло револьвера.
Не може бути!
Над дулом «кольта» — одного з двох, які Ніка бачив учора в сейфі — стирчала фізіономія веселуна і жартівника Фреддо. Тільки він не посміхався.
— Зброя є? — запитав прихильник Хемінгвея і для більшої виразності клацнув курком.
Після жахливого розчарування, якого зазнав магістр у надрах землі, він був у такому стані, що, здавалося б, гірше не буває. Однак новий удар (або, як сказали б на Батьківщині, наїзд) долі зовсім його добив.
— Господи, — слабко пробурмотів Микола Олександрович. — Тільки цього не вистачало…
Він побачив, що Делоні і Міньйон лежать на кам"яній підлозі, тримають руки на потилиці, а над ними стоїть важкий підліток Джо з вічною похмурою гримасою на обличчі і другим «кольтом» у руді. Тітка Сінтія сиділа — але не в інвалідному кріслі, а на землі. Вигляд у неї був ображено-обурений, губи щільно стиснуті.
— Зброя? — повторив Фреддо.
Фандорін похитав головою. І на знак заперечення, і щоб струснути нервове заціпеніння.
— Що… тут… відбулося? — вичавив він. — Я чув… постріли…
Вільною рукою мулат швидко обшукав під його пахвами і подав знак: можна вилазити.
— Такса кинулася на мисливця, — пояснив він і хихонув.
— Яка… такса?
— Собака для полювання в норах. У книжці вичитав. Часом це трапляється, хоча й зрідка. Запускаєш таксу у хитру нору борсука. Як я вас у цю. печеру. Пес знаходить здобич, але замість того, щоб віддати хазяїну, починає гавкати і кусатися. Йому прикро, знаєте, прощатися з трофеєм. Я кажу містеру Делоні ввічливо «руки вгору», а він за пістолет. Ну, довелося кілька разів смальнути в стелю.
— Скурві сини нас вистежили, — прохрипів джерсієць. Лежати на животі з заведеними на потилицю руками товстуну було важко. — Коли ви гукнули, що знайшли скарб, ми почали радіти, кричати. А вони налетіли ззаду. Підслуховували з тієї печери.
— Найхоробрішою була міс Борсхед. — Фреддо по-блазенськи вклонився Сінтії. — Вона спробувала протаранити мене своїм бронетранспортером. Довелося її зсадити.
— Ви обидва злочинці, — сухо мовила тітка. — Ви нас, звісно, вб"єте і заберете наш скарб, але Бог вас покарає.
Вона має рацію, подумав Ніколас і завмер, так до кінця і не вилізши з шахти. Уб"ють, і ніхто ніколи не знайде наших тіл. Бідолашна Алтин! Бідолашні діти! Вони навіть не дізнаються, що зі мною трапилося…
ebooksa