Сокіл і Ластівка

Роззуватися чи не варто? Микола Олександрович глянув у нішу, де нуртувала і розліталася бризками каламутна вода. Начхати!

Вліз у кам’яну чашу як був — у джинсах і кросівках. Волосся відразу набрало вологи, на чоло звісилося пасмо. Довкола затремтіли десятки крихітних райдуг. Холодно не було — навпаки, навіть приємно.

Він пройшов кілька метрів до стіни, по якій котився потік. Вода доходила довготелесому магістру до середини стегон.

— Сюди? — крикнув він, приміряючись.

— Краще вище! — ледь долетіло крізь шум водоспаду.

Ніка примірився. Хотів приставити гострий кінець штиря до каменя, але товща води виявилася більшою, ніж він очікував. Магістра хитнуло вперед, він занурився головою і плечима. Відскочив назад, фиркаючи і відпльовуючись.

— Все гаразд? — кричали йому.

Він мовчав, слухаючи шалений стукіт власного серця. Над головою з криком гасав Капітан Флінт.

Так само мовчки, закусивши губу, Фандорін виліз на сухе місце.

Його обступили.

— У чому справа? Щось не так?

Він витер сорочкою обличчя.

— План змінюється. Оглядатиму виступ завтра. Зараз візьмемося за фотозйомку. Поки каньйон освітлюється сонцем. Фреддо і Джо, ви можете повертатися. Сьогодні ваша допомога не знадобиться.

— Я чогось не збагну… — почав Делоні, та Ніколас непомітно йому підморгнув-той замовк і навіть пхнув ліктем нотаріуса, який теж збирався ставити запитання.

Тітка поводилася наче голубка. Сиділа під парасолькою і дивилася на племінника лагідним винуватим поглядом. Переживала.

— Ну, завтра, так завтра, — легко погодився Фреддо. — Отже, планується ще один день роботи? Без проблем. Бувайте, науковці. Ми пішли.

— Якого біса? — прошипів Делоні.

Ніколас підняв пальця: терпіння.

Кроки стишилися за рогом, але він зачекав ще хвилину-дві.

— А ось якого, — з загадковим виглядом сказав магістр, знову спускаючись до ями. — Показую фокус. І прошу вас, містере Міньйон, засвідчити, що наша сторона свої зобов’язання виконала.