Сокіл і Ластівка

Але джерсієць не вгамовувався. Наполягав на тому, що він сильніший, а внизу, можливо, доведеться щось трощити або совати.

Поставили питання на голосування — нічого не вийшло. Обережний Міньйон утримався, а голос Сінтії товстун зараховувати відмовився, бо вона вже не компаньйон.

Врешті-решт кинули жереб. Миколі Олександровичу підсобила спадкова фандорінська удача.

І ось він сів, пристебнувся. Філ надягнув йому на голову пластикову каску з лампою.

— З Богом! — урочисто сказала тітка.

Загурчав двигун, магістр поринув у темряву, яку розтинав стрибаючий промінь. В освітленому колі бульбастими тінями ковзала горбкувата поверхня вертикального тунелю. Нижча частина шахти була викладена тесаним камінням і плитами. На одній із них промайнула вирізана іспанська корона.

Спуск тривав не більш ніж п’ять хвилин, але видався Ніколасу безкінечним. Він рухався немов не згори вниз, а з сьогодення у вир історії. Проминуло двадцяте століття, дев’ятнадцяте, вісімнадцяте…

Ноги торкнулися чогось м"якого, наче знизу був простелений поролон чи повсть. Але Фандорін не вперше проникав у закинуті закутки старовини. Він знав: це пил століть, у найбільш прямому і буквальному сенсі.

— Готово! Прибув! — крикнув Ніколас, задерши голову до крихітної жовтої плями — так виглядало з колодязя жерло шахти.

— Що там? — лунко крикнули згори.

Він встав, по кісточку занурившись у м’яке. Включив ліхтар, що висів на грудях, повернувся туди, сюди.

Побачив прорубаний у породі прохід горизонтального штреку. Світло проникло в отвір, вихопило із мороку прямокутний контур, за ним другий, третій…

Це були скрині. Багато.

— Є! Є! Знайшов!!!

У відповідь пролунало:

— Ура-а-а-а-а!

Нікові здалося, що він розрізняє і пронизливий голос тітки. Метушня нагорі, певно, була капітальна. Почавшись, вигуки більше не стишувалися. Потім кілька разів гримнуло. Фандорін здогадався, що це Делоні влаштував салют із пістолета.

А внизу було тихо, темно, чарівно. Поважаючи старовину і таємницю, магістр урочисто, без поспіху подолав відстань до першої скрині. Обережно погладив дубову, ковану залізом ляду. Через сухість метал майже не поіржавів. Дерево теж уціліло. Ніка встав навколішки, з насолодою втягнув запах історії і лише після цього повільно й обережно трохи підняв ляду…

Назад у шахту він вибрався розчавлений і оглушений. Від розчарування, від розгубленості похитувало.

Порожньо! Зовсім порожньо! Двадцять абсолютно порожніх скринь — ось і весь скарб…