Вражаючою була швидкість, з якою невдахи-шукачі скарбу полишили печеру. Всім хотілося якомога швидше полишити місце, де фортуна так жорстоко посміялася зі своїх палких залицяльників. Здається, Ніка єдиний з усіх озирнувся назад.
Обладнання кинули, лампи не вимкнули — нехай догоряють. Отвір у кам’яній підлозі глумливо вишкірявся до магістра: що, розумаха, піймав облизня? Дулю тобі з маслом, а не золото-срібло.
На базу поверталися мовчки. Кожен думав про своє, і думки навряд чи були веселими. Однак, поглянувши на супутників, Ніка побачив, що це не зовсім так. У тітки на обличчі блукала мрійлива напівпосмішка, а юний Джордан ворушив губами і ритмічно погойдував плечима — наче наспівував.
В офісі відбулася остання розмова.
Похмурий Фреддо заявив, що вони з сином залишають це паскудний острів — негайно і назавжди. Тільки спочатку бажано було б отримати повний розрахунок за надані послуги.
На таке нахабство міс Борсхед тільки розвела руками. Сказала, що за «надані послуги» такого ось роду в давні часи вішали на реї і що вона не заплатить ані пенса.
— Прекрасно, — парирував Фреддо. — Якщо наші ділові стосунки закінчено, добирайтеся до Мартиніки самотужки. Ми попливемо без вас.
Погроза схвилювала нотаріуса.
— Я не Робінзон Крузо, щоб залишатися на безлюдному острові! — закричав він. — Ви не маєте права! Це карний злочин! Знайдуться свідки, які бачили, як ви нас вивозили з Форт— де-Франса!
— Я не відмовляюся відвезти вас назад. Але не зобов"язаний же я працювати перевізником безкоштовно? Фінансова ситуація в мене паскудна. Треба шукати покупця на риболовну базу і два моїх човни. Сам я в море більше не вийду, мене від цієї хемінгвеївщини з душі верне. Женіть… дві тисячі євро — і сьогодні ж будете на Мартишці.
— Виз глузду з’їхали! — Сінтія спрямувала на нього самохідне крісло. — Я добре пам"ятаю, що у складеному вами прейскуранті це коштувало триста!
— Сюди триста — бо ви могли винайняти в Форт-де-Франсі інший човен. А на Сент-Морісі у мене конкурентів немає. Хочете — пливіть, не хочете — сидіть. Я, нехай вже і так, скажу в місті, щоб по вас хтось заїхав. Після вік-енду.
— Тітонько, на мене чекає родина! — нервово сказав Ніколас. — Я маю бути в Бриджтауні не пізніше, ніж завтра. Інакше Алтин з глузду з’їде. Вона і так не в найкращій формі…
Міс Борсхед штовхнула мулата своєю таратайкою і показала на нього пальцем:
— Дідько з вами, проклятущий вимагачу. Плачу тисячу п’ятсот, але…
— Згода! — Він швидко схопив її за кисть і потиснув. — Півтори тисячі. Можна чеком.
— … Але за однієї умови. За цю ж суму ви доправите сера Ніколаса на Барбадос.
— Ми так не домовлялися!
— Тату! — встрянув Джорджан. — Я можу відвезти його на «П’ятій колоні». Мені все одно треба в Бридж. Там зараз карнавал, концерти різні, дискотеки. Сімсот п’ятдесят тобі, сімсот п"ятдесят мені. Добро? Можу я нарешті відтягнутися? Чи мало я канудився в у цій дірці?
Подальша суперечка переросла у внутрішньосімейну дискусію, в якій перемогли молодість і натиск.
ebooksa