— Мені треба подумати, — нарешті вимовила дівчина слабким голосом. — Я повертаюся в готель…
Арматор пішов її проводжати, а я стрепенувся і теж злетів униз.
Судячи з розмови, цей зажерливий кровопивця і не подумає відкупитися від Кривого Вовка. Треба було якось попередити її! Бідолашка, здирники кружляли навкруг неї, наче шуліки. Немає на світі тварюки більш кровожерливої та огидної за шуліку! Якось на острові Мадейра, коли я замріявся, милуючись сонячними відблисками на хвилях, на мене напав один такий убивця… Втім, не хочу згадувати цей кошмар.
Злітаючи вниз, я вже знав, як діятиму.
Коли тяжкі двері рипнули і поліцейські загрозливо посунулися плече до плеча, я змахнув крилами і кинувся вперед.
Влетів у прочинену шпарину і прудко спустився Летиції де Дорн на плече. Вона ще не встигла переступити поріг і від несподіванки позадкувала, але не заверещала, як зробила б будь-яка панна, а вигукнула німецькою «чорт забирай!», що, погодьтесь, доволі незвично для доньки таємного радника.
Вартових, одначе, і вона, і арматор, який її проводжав, розгледіти не встигли.
— Який гарний папуга! Це ваш? — запитав Лефевр. — А що робить перед моїми дверима поліція?
— Іменем короля відчиняйте! — закричали з того боку. — У вашому будинку переховується злочинниця!
— Цей невіглас — поліцейський? — здивувалася пані де Дорн. — Навіщо ж він на мене накинувся, наче п"яний мужлай?
Не звертаючи уваги на стук (досить несміливий), господар розпитав гостю про приключку і в двох словах пояснив їй, які це тягне за собою наслідки.
— Я вас випущу через кухню. На щастя, вартові не знають вашого імені. Біжіть у готель і сховайтеся. Шовк заховайте в багаж. Без вуалі на вулицю не виходьте, а ще краще вдень взагалі сидіть у номері. Поліцейських я впущу, коли ви підете, і скажу, що знати вас не знаю. Ви хотіли здійснити плавання у Новий Світ на одному з моїх суден, але я вам відмов вив, бо через війну ми не беремо пасажирів. Так це ваш папуга?
Він обережно поплескав мене по чубчику, і я ледь стримався, щоб не дзьобнути його в палець. Терпіти не можу фамільярності.
— Мій.
Вона погладила мене по спині, але цей доторк не був мені неприємним. Зовсім навпаки.
— Красунчик! Не хочете продати? Він надто примітний, на вас звертатимуть увагу, а це вам зараз ні до чого. Я посаджу молодця в позолочену клітку і навчу вітатися з відвідувачами. Хочете 40 ліврів?
— Ні. Птах не продається.
Коли вона це сказала, щось ворухнулося в моєму серці. Це вже вдруге. Вперше — коли Летиція де Дорн так рішуче відповіла: «Мій».
Її поведінка стала зрозумілою, коли ми — Лефевр, вона і я в неї на плечі — швидко йшли темним коридором.
— Ти врятувала мене від тюрми, пташко. Дякую, — прошепотіла мені дівчина швабською і — ви не повірите — поцілувала мене!
ebooksa