Ось поле стало зеленим — вже весна, але дівчина сидить у тій самій позі.
Часом вона тримає в руках листа і посміхається — це надіслав звісточку батько. Але частіше пише сама.
Я легко можу зазирнути їй через плече і простежити за кінчиком пера, яке виводить на папері рівні рядки.
«Благаю вас, батечку, не вірити м"якості константинопольського клімату. Я прочитала, що вітер з Босфору особливо підступний в спеку, бо прохолода, яку він несе, крім приємності, криє в собі небезпеку застуди, такої небажаної для ваших слабких грудей…»
Або інший лист, цікавіший, але просякнутий прикрістю:
«Мила Беттіно, на відміну від тебе, я волію прожити свій вік старою панною. Радощі материнства, в яких ти сподіваєшся знайти втіху, здаються мені сумнівними. Вони навряд чи здатні виправдати тягар життя з чоловіком. Адже чоловіки грубі, хвалькуваті, жорстокі, вони вважають нас дурними і ні на що, крім дітонародження, не здатними, а самі дуже погано вміють дати раду владі, яку захопили. Втім, не буду з тобою лукавити. Коли я бачу красеня з розумним обличчям і гордовитою поставою, особливо, якщо у нього ще зелені очі, моє дурне серце стискається і тьохкає, але, на щастя, зеленоокі красені на моєму шляху трапляються зрідка, і я кожного разу знаходжу в них якийсь ґандж. Зелений виноград! Скоріше б вже минулася молодість, клятий вік, який чомусь називають золотою порою життя. Єдиний чоловік, з яким я хотіла б жити — мій дорогий батько. Скоро йому набридне мандрувати, він повернеться в Теофельс, і тоді я буду цілковито щаслива».
Листи, самотні прогулянки верхи, книги, знову листи. Дні життя Летиції забарвлені в неяскраві кольори — світло-зелений, блякло-жовтий, сірий. Чи мені це здається, бо я звик до соковитих барв південних морів?
Потім гама раптом змінюється, світ чорнішає, наче занурившись у морок ночі або затемнення.
Я бачу Аетицію з листом від батька в руках — знову. Та вона не посміхається, а плаче.
Фердинанд фон Дорн пише, що йому знову неймовірно пощастило. Він вів таємні перемовини з турками, спричинені наближенням війни, і отримав певні дуже важливі гарантії для свого государя. Щоправда, на зворотному шляху корабель був захоплений марокканськими корсарами, але доля І тут не залишила свого улюбленця. Він; один із небагатьох, залишився живим, і хоча наразі його утримують у в’язниці у малоприємних умовах, вже зумів домовитися про викуп. Треба зібрати і доправити в марокканський порт Сале 5000 французьких ліврів. Придворна канцелярія, звісно ж, не пошкодує такої нікчемної суми за звільнення дипломата, який так багато зробив заради слави й прибутків його високості курфюрста.
О, я добре знаю, хто такі марокканські корсари зі страшного міста Сале! Від самої цієї назви бліднуть моряки всієї Європи.
Морські розбійники Барбарії безстрашні й дикі. Їхній прапор — відрубана рука з ятаганом. Низькі, меткі кораблі маврів шмигають вздовж узбережжя Іберії, Франції й Англії, сягаючи навіть Ірландії. Найжахливіше, що полюють вони на людей. Повелитель марокканського пекельного кодла, султан Мулай-Ісмаїл, вимагає від свого порту Сале платити данину живим товаром. Султану потрібні жінки для гаремів і робочі руки. © http://kompas.co.ua
А ще білі полонені потрібні Мулаю, щоб продавати їх християнським монархам за викуп. Звична ціна за голову — 800 ліврів, тож Фердинанда фон Дорна, певно, сприйняли за птаха високого польоту (сумнівне везіння). З іншого боку, інакше його не залишили б у Сале; а відправили в кайданах у глиб Барбарії, в місто Мекнес, де султан будує серед пустелі величезне місто-палац завдовжки 300 миль.
Про Мулай-Ісмаїла відомо, що він лютий і непередбачуваний. Кожного дня він когось убиває власноруч за дріб’язкову провину чи просто так, для потіхи. Піддані з тремтінням чекають, у якому одязі султан нині вийде. Якщо в зеленому, значить, смертей буде небагато. Якщо в жовтому, чекай великого лиха. З усіх іноземних повелителів Мулай вважає собі за рівного тільки Короля-Сонце, і тому французькі кораблі можуть плавати Середземним морем і Біскайською затокою без перешкод. Без остраху заходять вони і в марокканські порти — тут арматор Лефевр не збрехав.
Однак я відволікся.
На листі з Сале картинки не закінчилися, але їхній темп пришвидшився — всі останні місяці Летиція жила, наче у тремтінні від лихоманки.
Я побачив кабінет у Мюнхені, почув байдужий голос, який пояснював, що турецька поїздка пана фон Дорна була неофіційною і тому казна не несе за неї жодної відповідальності.
Майнула одутла фізіономія з підшморгуючим м’ясистим носом (пан Мьонхле, зведений братик). Задзвеніли монети, які висипали зі шкіряних мішечків в скриню. Вибоїстою дорогою понеслася шкіряна карета, з-під коліс летіли бризки, небо лисіло над зимовими полями мокрою мішковиною.
Летиції набридло стукатися у мюнхенські двері. Вона вирішила, що викупить батька самотужки. Списалася з арматором з головного французького порту Сен-Мало, заклала кузенові родовий замок і вирушила рятувати того, заради кого не шкода нічого на світі.
Ну що сказати?
ebooksa