Сокіл і Ластівка

Я ледь не звалився.

Мене ніхто ніколи не цілував. Що й не дивно. Лейтенант Вест, коли напивався, напував мене ромом з рота в дзьоб, але це зовсім не те, що поцілунок дівчини, можете мені повірити.

Раптом мене осяяло. А, власне, чому б ні?

Хто сказав, що мій вихованець обов’язково має бути чоловіком? Припустимо, мені ніколи не спадало на думку приручити істоту протилежної статі — я ж старий вовк-самітник, морський бурлака і зовсім не знаю жінок. Але ця руда панянка мене зацікавила.

Будь що буде! Ймовірніше за все, якщо я її пошкрябаю і дзьобну, вона мене прожене. Ну, значить, не пощастить мені триматися за бабську спідницю. Полечу шукати нового вихованця в таверні чи в порту. Свій борг пані де Дорн я чесно повернув.

Я звісив хвоста їй на груди, зслизнув шовком і стиснув пальці, а дзьобом якомога легше (та все ж до крові, по-іншому не можна) вдарив дівчину в смагляву скроню.

Розділ третій

Летиція де Дорн

Моментально, змінюючи одна одну з незбагненною швидкістю, перед поглядом моєї душі пролетіла низка яскравих картин. Життя дівчини на ім"я Летиція було прочитане мною, наче книга, від першої і до останньої літери. Якщо мій обранець не відштовхнув і не скинув мене хоча б протягом однієї секунди, цього досить. Процес співпереливання двох Кі майже миттєвий.

Спробую розповісти, як це відбувається, хоч слова і не здатні передати стан абсолютного пізнання.

Спочатку я почув… ні, не почув, а дізнався повне ім"я своєї нової вихованки.

Летиція-Корнелія-Анна фон Дорн (а не «де Дорн») — ось як її звали.

А далі — яскраві спалахи, наче блискавиці в небі.

Повторюю, я побачив і пізнав все її життя і міг би його переказати до найменших несуттєвих дрібниць. Але досить і кількох образів, вихоплених навмання. Інакше розповідь розтяглася б на всі двадцять п"ять років, прожитих Летицією.

Ось невеликий сірокам"яний замок на пагорбі, в оточенні дубових лісів і зелених полів. Біля воріт, на зламаному підйомному мосту, стоїть руда дівчинка в простенькій сукні і відчайдушно махає рукою вслід від"їжджаючому вершнику.

Це її батько, Фердинанд фон Дорн. Він їде назустріч сходу сонця, і вся його фігура здається витканою з яскравого проміння. Виблискує аграф на капелюсі, сяють шпори й ефес шпаги, відливає золотом круп буланого коня.

Про вершника я знаю багато — стільки ж, скільки знає про нього моя вихованка, яка любить цього чоловіка більше за все у світі — не за те, що він дав їй життя і назвав красивим іменем Laetitia (латиною воно означає «радість»), а тому, що Фердинанд фон Дорн випромінює щастя. Він і справді наче зшитий з сонячного світла, і схід сонця тут ні до чого. У Фердинанда золотаво-руде волосся, яке з віком набуває відтінку благородної бронзи, у нього сонячний сміх, веселі, іскристі очі й промениста посмішка.

Є люди, яких полюбляє Фортуна. У будь-якому разі, в цьому впевнені оточуючі, котрі відчувають щодо пестунчиків долі люту заздрість, змішану з захватом. Взагалі-то ударів долі їм впадає не менше, ніж посмішок, просто щасливці ніколи не втрачають бадьорості й не скаржаться. Нещастя вони скидають з себе спантеличеним знизуванням плечей, а в щастя запинаються, наче в сліпучо нарядний плащ. Вони не зважають на злигодні, і так до самої своєї смерті. Якщо комусь на землі і треба заздрити, то володарям цього чудесного дару.

Фердинанд фон Дорн народився другим сином у колись заможній і славній, але зубожілій швабській родині. Ніякої спадщини йому не дісталося, лише бойовий кінь. Та Фердинанд казав, що його у жодному разі не вабить нудне життя землевласника, а кінь просто диво який гарний. На такому прегарному скакуні залюбки вирушити на війну і зробити «Блискучу військову кар"єру. І так смачно він це розповідав, що решта братів йому заздрила — навіть старший, спадкоємець родового замку. Ніхто не сумнівався, що щасливчик стане полковником, а може, й генералом.

Та в першу ж кампанію Фердинанд був поранений. Куля пробила йому легеню, він ледь не помер, а коли вилікувався, з армією було покінчено. Яка тут військова служба, якщо за найменшої застуди починається жорстокий затяжний кашель?