— Можна і на «ти», я не ображусь. Я вас старше всього на три роки.
— Ну ладна. Так а ти її парєнь?
— Аліна, ну шо ти таке питаєш? — втручається Юля. — Чєловєку нада увідітся с дєвушкой, а ти дастаєшь вапросамі.
— Ні, все нормально, — кажу я. — Ми знайомі недавно. То де вона?
Я кинув недопалок у смітник, який доречно стояв в кількох метрах.
— У нас лєнти закінчилися. Зоряна повинна зараз вийти. Так ти вже не студент? А ким ти працюєш, якщо не секрет? — зацікавлено спитала Аліна.
— Я працюю позаштатним журналістом, — кажу я, не маючи жодного наміру розкривати свою справжню професію.
— А, тіпа по специальності? Я не хочу втикати в рєдакции. Це скучно.
— Аліно, так і я не втикаю в редакції, бо працюю фрілансером. Тобто вдома пишу журналістські статті.
— А-а, фрілансером? Круто, коли начальник не капає на мозги. Я теж не хочу втикати на роботі! — відповіла дівчина.
— Аліна, ти взагалі ніким не хочеш працювати. Лєнтяйка, — прокоментувала її відповідь Юля.
— Лучшє бить лєнтяйкой, чєм ботанкой.
Як раз із будівлі вийшла Зоряна і я всю увагу переключив на її персону. Вона виглядала дуже гарно і неперевершено. У мене навіть забракло слів для опису цієї неземної, чарівної краси. Дівчина була у світленькій сукні, що підкреслювало її струнку, тендітну фігуру, а я з неї ніяк не міг спустити зачарованого, враженого погляду, який казав про усе, що я думаю у цю мить, дивлячись на Зоряну. Але закоханість — це такий стан, коли стає байдуже на весь оточуючий світ окрім об’єкта кохання.
— Ну ладна, Остапе, ми пашлі. Навєрноє устроім дєвічнік. Павєсєлімся!
— Гаразд. Бувайте дівчата.
Вони пішли вперед по дорозі, навіть не дочекавшись, поки Зоряна підійде до мене.
— Привіт! — першим привітався я, зробивши кілька кроків їй на зустріч.
— Привіт! А що ти тут робиш?
— Як — що? Чекаю на тебе. От бачиш, не міг втриматися. Не захотів чекати тебе до вечора, от прийшов сюди.
— А коли розмовляв з одногрупницями, теж не міг втриматися?