— Звичайно, — підтвердив я.
— А в нас така тиша, спокій. Немає оцієї метушні та великих заводів…
— Жінко, досить теревенити! — втрутився Мішко. — Давай, краще накривай стіл. Остап вже їсти хоче. Та й я голодний, як вовк!
Через п’ять хвилин, коли їжа опинилася на столі, я не чувся, як з’їв усе, що лежало в тарілці і ще й добавку просив. Набивши шлунок, ми випили по чарочці горілки, закусивши соленими огірками. А потім пішли на двір курити. На вулиці вже було темно і досить прохолодно. Початок осені був вітряним. Дощі, які починаються восени сьогодні мовчали. Небо було вкрите мільярдами зірок, що не зворушено зверху дивилися на нас.
— Ну шо, як тобі в нас? — питає Мішко, затягнувшись цигаркою.
Кінчик сигарети відблискує в пітьмі яскравим помаранчевим вогником, сіруватий дим взагалі не видно. Я присів на в почіпки біля сходинок і курив, дивлячись в темну далечінь, де починався ліс.
— Дякую, дуже затишно. Так спокійно.
— Не кажи. В нас немає цієї місцевої метушні, шуму транспорту. Але це село вимирає. Через кілька десятків років нікого тут не зостанеться. Молодь віддає перевагу мегаполісам. А старі подихають… От скоро тут нікому буде жити. Останеться ніц одне кладовище…
— Ви завжди можете перебратися в місто, — обережно зауважив я. — Там хоча б людей багато. І є всі необхідні речі.
— Звичайно, але я нізащо не проміняю це таємниче село. Тут пройшло все моє дитинство. В селі все-таки існує багато легенд, секретів. Ходять містичні історії про незрозумілі речі…
— Легенди? — питаю я без особливого інтересу, але хочу підтримати бесіду з господарем, що допоміг мені.
— Ну да. У нас тут стільки містичних історії, що любий письменник вважатиме це райським місцем для нових сюжетів.
Прохолодний вітерець роздуває мені волосся, наче подає певний знак. Знак, що я не випадково тут опинився.
— І багато писак до вас сюди приїздять?
— Був один чувак. Але він більше алкоголік, ніж літератор. Хоча це існує за сумісництвом… Ой, вибач… Я не те мав на увазі.
— Та нічого…
Але я чудово розумію, що у його словах існує велика частина істини.
— Мішку, а шо за історії ходять навколо цього села? Щось аномальне?
— Е-е, та тут ціла купа легенд. І про відьму, і про дівчину, що спілкувалася з духами, а потім наклала на себе руки.
— Розкажи про цю дівчину, — попросив я.