Сяйво

Воно виднілося крізь пластик — погано помітний, затемнений, майже безформний силует. Воно могло виявитися чим завгодно. Тінню від прикріпленого над ванною душу. Давно померлою жінкою, що лежить у ванні зі шматком мила «Ловайла» в руці, заклякла, і терпляче чекає — чи не прийде хоч який-небудь коханець.

Джек наказав собі хоробро ступнути вперед і відкинути фіранку. Щоб виявити те, що може там бути. Замість того він рваними, маріонетковими рухами розвернувся (у грудях гупало перелякане серце) і вийшов назад у спальню-віталь-ню.

Двері, що вели в хол, були зачинені.

Секунда, протягом якої Джек не зводив із дверей очей, розтяглася й застигла. Тепер він відчув смак свого жаху. Він стояв у горлі прокислими черешнями.

Колишніми засмиканими широкими кроками Джек наблизився до дверей і змусив пальці зімкнутися на ручці.

(Вони не відчиняться.)

Але вони відчинилися.

Мацнувши рукою по стіні, він погасив світло, ступнув у коридор і зачинив двері. Він не оглядався. Зсередини йому почулися дивні звуки — далеке мокре глухе ляпання. Начебто якась істота щойно вибралася з ванни, бажаючи привітати гостя, та запізнилася й, зміркувавши, що той пішов до завершення обміну люб'язностями, кинулася до дверей, лілова й усміхнена, запрошувати візитера назад у номер.

Кроки наближаються до дверей, чи це стукає серце?

Він схопився за ключ. Той немов покрився тванню й не бажав повертатися в замку. Джек атакував його. Раптом замок заклацнувся, і Джек із тихим стогоном полегшення відступив до протилежної стіни. Він заплющив очі, і в голові нескінченною низкою поплили старі терміни

(чокнувся, не всі вдома, шарики за ролики заїхали, хлопець просто йокнувся, дах поїхав, здурів, сам не свій, ненормальний, недоумок)

і всі вони означали одне: збожеволів.

— Ні, — проскиглив він, навряд чи усвідомлюючи, що опустився до такого, опустився до того, щоб скиглити, замружившись, як маленький. — О Господи, ні. Заради всього святого, тільки не це.

Але крізь хаос збентежених думок, крізь розпашіле бухання серця Джек зумів розчути тихий звук: це марно поверталася в усі боки дверна ручка. Це марно намагалося вибратися назовні щось, замкнене зсередини; щось, чому знайомство з його родиною не припало б до смаку, а навколо ревіла б буря й білий день ставав би чорною ніччю. Якби Джек розплющив очі й побачив, як ручка рухається, він збожеволів би. Тому очі не розплющувалися, і через невідь скільки часу настала тиша.

Джек змусив себе підняти повіки, наполовину переконаний, що вона одразу ж не опиниться просто перед ним. Але коридор був порожній.

Однаково йому здавалося, що за ним спостерігають.

Він подивився на вічко посеред дверей і задумався: що буде, якщо підійти й заглянути? Із чим він опиниться віч-на-віч?

Ноги Джека рушили з місця

{Теперу ніжки, не підведіть)

раніше, ніж він зрозумів це. Він пішов геть від дверей і, шарудячи по синьо-чорному килиму-джунглях, попрямував до головного коридору. На півдорозі до сходів Джек зупинився й глянув на вогнегасник. Йому подумалося, що складки полотна лежать трохи інакше. До того ж Джек був абсолютно впевнений, що коли йшов до двохсот сімнадцятого, латунний наконечник указував на ліфт. Зараз він дивився в інший бік.