Сяйво

— Саме так, негідники. — Він глянув на Венді. — У шістдесят шостому там убили велику шишку, такого собі Вітто Дженеллі разом із двома охоронцями. У газеті була фотографія. Її Денні й описав.

— Містер Геллоран сказав, що він бачив ще іншу гидоту, — повідомив Денні. — Один раз — на дитячому майданчику. І один раз щось погане було в тій кімнаті, у 217-й. Покоївка побачила і втратила роботу, тому що почала про це розповідати. А містер Геллоран пішов нагору і теж побачив. Але він не розповідав про це, тому що не хотів втратити роботу. Тільки велів мені нізащо не входити туди. А я ввійшов. Він же сказав: те, що тут бачиш, не може скривдити. Я й повірив. — Останні слова Денні вимовив тихим, сиплим голосом, майже пошепки, і торкнувся опухлого кільця синців на шиї.

— А що щодо дитячого майданчика? — запитав Джек дивним зневажливим тоном.

— Не знаю. Він сказав, дитячий майданчик. І жива огорожа, звірі.

Джек злегка здригнувся. Венді з цікавістю глянула на нього.

— Ти там що-небудь бачив, Джеку?

— Ні, — сказав він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він більш спокійно. Він не обманював. Він став жертвою галюцинації. От і все.

— Денні, ми повинні почути про цю жінку, — м’яко сказала Венді.

І Денні розповів, але він так квапився вилити, звільнитися, що раз у раз вибухав словами, які іноді граничили з маренням. Розповідаючи, він усе тісніше притискався до грудей Венді.

— Я пішов туди, — сказав він. — Я вкрав ключ... який до всіх дверей... і ввійшов. Начебто не міг із собою нічого вдіяти. Мені треба було довідатися. А вона... та леді... виявилася у ванні. Мертва. Уся роздута. Вона була г-гх... на ній нічого не було. — Він жалібно глянув на матір. — І вона стала підніматися, їй потрібен був я. Я зрозумів це, тому що відчув. Вона навіть не думала... не так, як ви з татом думаєте. Лише була чорна... кусюча думка... як... як оси тої ночі в моїй кімнаті! Вона просто хотіла зробити боляче. Як оси.

Він ковтнув слину. На хвилину запанувало мовчання — усі завмерли, поки в них входив спогад про ос.

— І я побіг, — сказав Денні. — Побіг, але двері виявилися зачинені. Я залишав їх відчиненими, але вони зачинилися. Я просто не подумав знову відчинити їх і вибігти звідти. Мені було страшно. Тому я просто... я притулився до дверей, заплющив очі й згадав, як містер Геллоран сказав: тутешні штучки — однаково що картинки в книжці, і якщо увесь час повторювати про себе: «тебе тут нема, йди собі, тебе тут нема...», вона піде. Тільки в мене не вийшло.

Голос малого почав істерично здригатися.

— Вона схопила мене... повернула... я бачив її очі... які вони... і вона почала душити мене... від неї пахло... від неї пахло мерцем...

— Цссс, досить, — стривожено сказала Венді. — Досить, Денні. Усе добре. Це...

Вона знову готова була запричитати. Венді Торренс — Голосіння На Всі Випадки Життя. Вчасно. До кінця.

— Нехай докаже, — коротко розпорядився Джек.

— Уже все, — сказав Денні. — Я відключився. Тому що вона мене душила... або просто злякався. Коли я отямився, мені приснилося, що ви з мамою б'єтеся через мене, а ти знову хочеш Погано Вчинити, тату Потім я зрозумів, що ніякий це не сон... що не сплю... і... намочив штанці. Намочив штанці, як малюк. — Голова Денні знову впала Венді на светр, і він з жахаючою слабкістю розридався; руки в'яло й безвольно лежали на колінах.