Сяйво

Джек підвівся.

— Займися ним.

— Що ти зібрався робити? — обличчя Венді переповняв страх.

— Я хочу сходити в цей номер. А що, по-твоєму? Випити кави?

— Ні! Джеку, не треба, будь ласка, не треба!

— Венді, якщо в готелі є хтось ще, нам треба знати.

— Не смій залишати нас самих! — пискнула вона йому в обличчя. Від голосного крику з губ полетіла слина.

Джек сказав:

— Венді, ти чудово наслідуєш свою матусю.

Тут вона розридалася, не в змозі прикрити обличчя, тому що на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — сказав Джек. — Але інакше не можна, ти ж розумієш. Я ж хрінів сторож. Мені за це гроші платять.

Венді тільки дужче розплакалася. Джек не став заспокоювати її, він вийшов з кухні й, коли двері за його спиною зачинилися, обтер губи носовою хусточкою.

— Мамо, не хвилюйся, — сказав Денні. — 3 ним усе буде нормально. Він не сяє. Йому тут нічого не може нашкодити.

Венді крізь сльози сказала:

— Ні, не думаю.

ЗО. Повторний візит у двісті сімнадцятий

Нагору він поїхав на ліфті, що було дивно, оскільки відтоді, як вони переїхали сюди, ліфтом ніхто не користувався. Джек пересунув латунну рукоятку, і ліфт, тремтячи й задихаючись, поліз нагору по шахті. Латунні ґрати скажено деренчали. Він знав, що у Венді цей ліфт викликає справжній страх перед замкнутим простором, просто жах. їй завше уявлялося: ось вони втрьох застряють між поверхами, а зовні бушують зимові бурани; у неї на очах усі худнуть, слабнуть і вмирають від голоду. А може, обідають одне одним — як та команда реґбістів. Джек згадав, що бачив у Боулдері величезну афішу: «КОМАНДА РЕҐБІСТІВ З’ЇЛА ВЛАСНИХ МЕРЦІВ». Можна було придумати й інші варіанти: «ТИ — ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ». Або меню: «Ласкаво просимо в їдальню “Оверлука”, гордості Скелястих гір. Обід на даху світу Фірмова страва — людський окіст, засмажений на сірниках». По обличчю Джека знову сковзнула презирлива посмішка. Коли на стіні шахти з'явилася цифра два, він повернув латунну рукоятку і ліфт зі скрипом зупинився. Джек вийняв з кишені екседрин, витрусив у долоню три таблетки й відчинив двері ліфта. Він нічого не боявся в «Оверлуку». Він почував, що між ними виникла симпатія.

Джек покрокував по коридору, одну за одною закинувши в рот і розжувавши таблетки. Звернувши за ріг, він опинився в короткому коридорчику, що відгалужувався від головного. Двері в номер 217 була відчинені. Ключ на білому шнурку стирчав із замка.

Він насупився, почуваючи, як хвилею піднімається роздратування, і не на жарт розсердився. Хлопчисько сунув носа не в свою справу, а що із цього вийшло — неважливо. Йому було сказано — і сказано недвозначно, — що певні зони «Оверлука» табу: сарай, підвал і всі номери. Як тільки Денні отямиться від переляку, Джек поговорить із ним. Поговорить розумно, але суворо. Багато батьків не обмежилися б простою бесідою. Вони б добряче надавали по попі... може це й потрібно Денні? Хлопчисько перелякався, але хіба прочухан — не найменше, чого він заслуговує?

Джек підійшов до дверей, дістав ключа, сунув його в кишеню й ступнув за поріг. Під стелею горіла люстра. Він глянув на ліжко, побачив, що воно не зім'яте, а потім пройшов просто до дверей у ванну. У ньому росла дивна переконаність. Хоч Ватсон не назвав ні номерів кімнат, ні прізвищ, Джек не сумнівався, що саме цю кімнату дружина юриста ділила зі своїм жеребцем, що саме в цій ванні її знайшли мертвою, повну барбітуратів і випитого в барі «Колорадо».