Сяйво

З-за спини накотила нова хвиля сміху.

— Хлопчика варто покарати, якщо дозволите так висловитися. Він потребує добрячої прочуханки, сер, а може, і ще дечого. Моїх власних дівчаток, сер, спершу не турбував «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася спалити готель. Я їх покарав. Покарав по можливості суворо. А коли дружина намагалася перешкодити мені виконати свій обов’язок, я і її покарав. — Він чемно, безтямно посміхнувся Джеку. — Той факт, що жінки рідко розуміють відповідальність батька за своїх дітей, по-моєму, печальний, але неспростовний. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність, чи не так, сер?

— Так, — сказав Джек.

— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — продовжував Ґрейді, готуючи йому чергову порцію спиртного. У переверненій пляшці джину піднялися сріблисті пухирці. — Точнісінько як його не люблять ваші дружина з сином... принаймні зараз. Але вони його полюблять. Ви повинні вказати їм на помилковість такого ставлення, містере Торренсе. Ви згодні?

— Так. Згодний.

Він справді зрозумів. Він був із ними занадто м’який. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність. «Тато знає краще». Вони не розуміють. Саме по собі це не злочин, але вони не розуміють свідомо. Звичайно, Джек не був суворий. І якщо його дружина з сином навмисно налаштовують себе проти його бажань, проти того, що, на думку Джека, було їм лише на користь, то чи тоді не зобов’язаний він...

— Невдячне дитя гірше від отруйної змії, — сказав Ґрейді, подаючи йому келих. — Я цілком певен, що управляючий зуміє настановити вашого сина на шлях істини. Незабаром прийде черга й вашої дружини. Ви згодні, сер?

Джек раптом розгубився.

— Я... але... якби вони просто могли виїхати... я хочу сказати, зрештою, адже управляючому потрібен я? Інакше бути не може. Тому що... — Чому? Йому слід було знати, але Джек раптом виявив, що не знає. Ах, як крутиться його бідолашна голова!

— Фу, який собака! — голосно говорив Дервент, контрапунктом до сміху. — Поганий собака, напудив на підлогу!

— Ви, звичайно, знаєте, — сказав Ґрейді, довірчо нахиляючись до Джека над візком, — що ваш син намагався залучити сюди стороннього. У вашого хлопчика величезний талант — управляючий міг би використовувати його на подальше процвітання «Оверлука», ще більше... ну, скажімо, збагатити його? Але ваш син намагається застосувати цей талант проти нас. І робить це навмисно, містере Торренсе сер. Навмисно.

— Стороннього? — тупо запитав Джек.

Ґрейді кивнув.

— Кого?

— Ніґера, — сказав Ґрейді. — Чорномазого кухаря.

— Геллорана?

— Так, сер, по-моєму, його звуть так.

За черговим вибухом сміху почувся ниючий протестуючий голос Роджера, який щось говорив.

— Так! Так! Так! — співучо затяг Дервент. Його оточення підхопило, але не встиг Джек розчути, чого вони тепер хотіли від Роджера, як музиканти знову заграли — мелодію «Такседо джанкшн», у якій було багато соковитого саксофону, але не дуже багато «соул».

(«соул»? «соул» ще навіть не придумали, чи придумали?)