Сяйво

— Спробуй-но ще разок, цуцику! Ще разок!

Спостерігачі співучо підхопили: «Ще разок, ще разок» — і

Джек непевним кроком рушив в інший бік, невиразно відчуваючи, що захворів.

Наткнувшись на візок з напоями, який котив перед собою низьколобий чоловік у білому кітелі офіціанта, він мало не впав. Нога зачепила нижню хромовану полицю візка, й пляшки угорі дружно й мелодійно задзвеніли.

— Вибачте, — хрипко виговорив Джек. Раптом йому здалося, що він замкнений тут, і, відчувши мало не клаустрофобію, Джек захотів вибратися. Захотів, щоб «Оверлук» знову став таким, як колись... вільним від незваних гостей. Його, як справжнього відкривача шляху, належно не поцінували — він виявився лише одним з десяти тисяч рядових гостей, що веселяться, цуциком, який по команді перевертається й служить.

— Нічого-нічого, — відповів чоловік у білій куртці офіціанта. Увічлива, швидка англійська у вустах цього типа звучала сюрреалістично. — Хочете випити?

— Мартіні.

За спиною Джека пролунав ще один вибух сміху: Роджер підвивав мелодії «Додому з війни». Хтось уже підбирав акомпанемент на «стейнвеї».

— Прошу

У долоню Джеку втиснули холодну, як лід, склянку. Джек із вдячністю випив, почуваючи, як джин приглушує й нищить ущент перші приступи тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Спасибі, сер.

Візок поїхав далі.

Джек раптом простягнув руку й торкнувся плеча цього чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачте... як вас звуть?

Його співрозмовник не виявив ані найменшого подиву.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ви... я хочу сказати...