Сяйво

Вона стояла в повному тіней вестибюлі, супилася й міркувала.

(нумо, дівчинко, цього разу погляньмо фактам в лице: хоча ситуація справді примарна, у ній є певні реальні моменти. Наприклад — у цьому безглуздому збіговиську почуття відповідальності не втратила тільки ти. У тебе син п ^Уяти з хвостиком років, за яким треба наглядати, й чоловік — щоб із ним не трапилося і яким би небезпечним він не зробився... може, почасти ти й за нього відповідаєш. А навіть якщо й ні, то подумай ось про що: сьогодні — друге грудня. Якщо рятувальник раптом не проїжджатиме мимо, ти можеш застрягти тут ще на чотири місяці. Навіть якщо вони почнуть дивуватися, чому ви не виходите в ефір, сьогодні ніхто сюди не вибереться... може, не вибереться ще кілька тижнів. Ти що, будеш цілий місяць скрадатися вниз за їжею з ножем у кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти справді думаєш, що цілий місяць зумієш уникати Джека? Думаєш, тобі вдасться цілий місяць не впускати Джека в кімнати нагорі, якщо він захоче ввійти? У нього є ключ до всіх дверей, а засув трісне від першого ж сильного удару ногою)

Залишивши тацю на стійці, Венді повільно дійшла до їдальні й заглянула. Жодної душі. Стільці стояли тільки навколо одного столика — того, за яким вони намагалися їсти, поки порожнеча їдальні не почала нервувати їх.

— Джеку? — нерішуче покликала вона.

У цей момент різкий порив вітру жбурнув снігом у закриті віконниці, але Венді здалося, що вона щось чує. Якийсь здавлений стогін.

— Джеку?

Цього разу відгуку вона не почула, але наткнулася поглядом на якийсь предмет під дверима бару «Колорадо» — предмет, що слабко блищав у розсіяному світлі. Запальничка Джека.

Зібравшись із духом, Венді пройшла до дверей і, штовхнувши, відчинила. Запах джину був такий сильний, що в неї перехопило горло. Його навіть не можна було назвати запахом — у барі смерділо, інакше не скажеш. Де, скажіть на милість, Джек знайшов цю гидоту? Невже у глибині якоїсь шафи причаїлася пляшка? Де?

Знову пролунав тихий, невизначений, але цього разу чітко чутний стогін. Венді повільно підійшла до стійки.

— Джеку?

Відповіді не було.

Вона заглянула за стійку: він виявився там, заціпеніло розпластався на підлозі. Судячи із запаху, п'яний, як швець. Мабуть, намагався перелізти просто через стійку й заточився. Дивно, що він не зламав собі шию. Венді згадала давню приказку: п’яному море по коліно.

Але вона не гнівалася. Дивлячись на Джека згори вниз, Венді думала: він схожий на маля, яке намагалося зробити занадто багато, але страшенно втомилося й заснуло на підлозі посеред кімнати. Він кинув пити, а взятися за старе вирішив не сам — тут не було спиртного, щоб Джек міг почати заново... то звідки ж воно взялося?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутій підковою стійці бару стояли обплетені соломкою винні пляшки. їхні горлечка були заткнуті свічами. За ідеєю, вирішила Венді, це створює богемну обстановку. Піднявши одну пляшку, вона струснула її, майже не сумніваючись, що почує, як усередині плюскоче джин.

(нове вино в старих судіях)

Але там нічого не було. Вона поставила пляшку на місце.

Джек поворухнувся. Вона пройшла уздовж стійки, відшукала дверцята й, опинившись по інший бік, рушила туди, де лежав чоловік, затримавшись тільки, щоб глянути на хромовані блискучі крани. Вони були сухими, але, пройшовши поруч, вона вловила вогкість і свіжий запах пива, що витав у повітрі, як тонкий туман.

Коли вона дісталася до Джека, він перевернувся на спину, розплющив очі й подивився вгору, на неї. За секунду абсолютно безглуздий погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Ти?

— Так, — сказала вона. — Як гадаєш, ти дістанешся нагору? Якщо обіймеш мене? Джеку, де ти...