— Отак, — прошептав Джек. — Отак, маєш.
Де ж Денні? У нього справа до сина, який пхається туди, куди стороннім вхід заборонений.
Хвилини за три на повному тіней четвертому поверсі із брязкотом відкрилися двері ліфта. Джек Торренс був сам. Кабіна зупинилася на півдорозі до дверей, і, щоб вибратися на поверх, Джекові довелося підтягтися. Він звивався від болю. За собою Джек волочив сплющений молоток для роке. Зовні під карнизами вив і ревів вітер. Очі Джека оберталися в очницях. У волоссі кров змішалася з конфеті.
Його син був тут, нагорі. Десь тут. Джек відчував це. Хлопчисько, за яким ніхто не наглядав, міг творити що завгодно: виводити крейдою карлючки на дорогих шовковистих шпалерах, псувати меблі, бити вікна. Хлопець виявився брехуном, шахраєм, і його слід покарати... суворо покарати.
Джек Торренс заледве піднявся.
— Денні? — покликав він. — Денні, ходи сюди на хвилинку. Ти дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов, отримав по заслугах. Як чоловік. Денні? Денні?
(Денні...)
(Денніііііі...)
Темрява й коридори. Він блукав по темних коридорах, які нагадували ті, що пролягли в готелі «Оверлук», і все-таки невловимо відрізнялися від них. Обклеєні шовковистими шпалерами стіни були такі високі, що навіть витягнувши шию, Денні не вдавалося розгледіти стелю — вона тонула в півмороку. У сутінках височіли замкнені двері. До кожних нижче вічка (у цих гігантських дверях вічка були завбільшки з рушничний приціл) був пригвинчений малюсінький череп зі схрещеними кістками.
І звідкись кликав Тоні.
(Денніііііі...)
Пролунав глухий стукіт, добре знайомий хлопчикові, і хрипкі оддалені крики. Усіх слів розібрати він не міг, але тепер текст був уже відомий. Денні чув його раніше — і у сні, і наяву.
Він зупинився — малюк, який усього три роки тому вибрався з пелюшок, — і спробував визначити, де опинився, де міг опинитися. Хлопчик боявся — але жити цей острах не заважав. Останні два місяці його ні на хвилину не покидав страх, сила якого зростала від постійного занепокоєння до відвертого жаху, що не дає змоги думати. А цей страх жити не заважав. Але Денні хотілося дізнатись, чому з’явився Тоні, чому той кликав його на ім’я в коридорі, що не був ні частиною реального світу, ні частиною країни видінь, де Тоні іноді показував Денні різні речі. То що ж це, де...
— Денні.
Далеко у величезному коридорі темна фігурка Тоні — майже така ж малюсінька, як і сам Денні.
— Де я? — тихо звернувся він до Тоні.
— Спиш, — відповів той. — Спиш у спальні тата й мами.
У голосі Тоні звучав сум.
— Денні, — сказав він. — Твоїй мамі зроблять дуже боляче. Може, й уб’ють. Містера Геллорана теж.
— Ні!