Сяйво

22
18
20
22
24
26
28
30

І отут Тоні опинився просто перед ним, дивитися на нього було однаково, що дивитися на самого себе, десятилітнього, відображеного в чарівному дзеркалі: широко розставлені, дуже темні очі, тверде підборіддя, красиво виліплений рот. Світле, як у матері, волосся, однак риси обличчя повторювали батьківські, немов Тоні — немов Деніел Ентоні Торренс, яким він стане одного чудового дня, — був зупинкою на півдорозі від батька до сина, примарою обох одразу, їхнім сплавом.

— Ти мусиш постаратися допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько... тепер він на боці готелю, Денні. Його тягне туди. Ти теж потрібний готелю, тому що він дуже жадібний.

Тоні пройшов повз нього в тінь.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Я... що я можу?..

— Тепер він уже близько, — сказав Тоні, не зупиняючись. — Тобі потрібно тікати... ховатися... триматися від нього подалі. Тримайся подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забуь твій батько.

І зник.

Десь зовсім близько почувся холодний голос батька:

— Денні? Можеш виходити, доко. Трохи надаю по попі, ото і все. Ну ж, будь чоловіком, та й по всьому. Вона не потрібна нам, доко. Тільки ти і я, гаразд? Коли із цим невеликим... покаранням буде покінчено, залишимося тільки ми — ти і я.

Денні побіг.

У нього за спиною норов цієї істоти зламаде удавану нормальність:

— Іди сюди, засранцю маленький! Зараз же!

Геть по довгому коридору, важко дихаючи, хапаючи ротом повітря. За ріг. Угору по сходах. Хлопчик біг, а стіни, що були такими високими, такими далекими, поїхали вниз; на невиразній плямі килима під ногами проступило знайоме звивисте плетиво витканих синіх і чорних ліній; двері знову виявилися пронумерованими, за ними тривали нескінченні вечірки, де юрбилися цілі покоління гостей. Повітря навколо начебто мерехтіло, луна знову й знову підхоплювала удари молотка по стінах. Денні немовби проривався крізь тонку оболонку з утроби сну на килим, що застеляє підлогу четвертого поверху біля дверей президентського люкса; поруч закривавленої купи лежали тіла двох чоловіків, одягнених у костюми й вузькі краватки. Пістолетні постріли давно позбавили їх життя, а тепер вони заворушилися перед Денні й звелися на ноги.

Хлопчик набрав повітря, щоб закричати, але промовчав.

(ШНЕСПРАВЖНІ ОБЛИЧЧЯ! НЕСПРАВЖНІ!!!)

Під його поглядом чоловіки вицвіли, як старі фотографії, і зникли.

Однак унизу молоток неспинно лупив по стінах; слабкі звуки ударів плили вгору шахтою ліфта й сходовою кліткою. Керівна сила «Оверлука» в особі батька Денні нипала по другому поверху.

За спиною хлопчика з тоненьким скрипом розчинилися двері.

У коридор висунувся розкладений труп жінки в згнилій шовковій сукні, пожовклі висохлі пальці прикрашали сіро-зелені персні. По обличчю повільно повзали жирні оси.