Сяйво

22
18
20
22
24
26
28
30

Денні вигукнув це, стримуючи гіркоту й жах, які, здавалося, випромінювало похмуре примарне оточення. Однак у свідомості зринули образи смерті: розпластана по автостраді жаба — дивний відбиток; зламаний татів годинник, що лежить поверх коробки зі сміттям і буде викинутий; могильні плити, під кожною з яких лежить небіжчик; мертва сойка біля телеграфного стовпа; холодні недоїдки, які мама відшкрібала з тарілок, скидаючи в темну пащу відра для сміття.

І все ж хлопчик не міг зрівняти ці прості символи з рухомою складною реальністю своєї матері — вона персоніфікувала його дитяче уявлення про вічність. Вона вже була на світі, коли Денні ще не з’явився, і буде існувати, коли він знову кане в небуття. Можливість власної смерті Денні міг прийняти — він уже стикався з цим, коли потрапив у двісті сімнадцятий.

Але не мамину смерть.

Не татову.

Ніколи.

Він почав боротися, і темний коридор заколихався. Силует Тоні зробився примарним, невиразним.

— Не треба! — кричав Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього!

— Вона не вмре! Ні!

— Тоді ти повинен допомогти їй, Денні... зараз ти глибоко у власній свідомості. Там, де я. Я — частина тебе, Денні.

— Ти — Тоні. Ти — не я. Хочу до матусі... до матусі...

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам прийшов. Тому що знав.

— Ні...

— Ти завжди знав, — продовжив Тоні, починаючи підходити ближче. Уперше Тоні почав наближатися до нього. — Ти — глибоко всередині себе, там, куди не проникає ніщо. Ми тут самі, Денні, ненадовго. Це — «Оверлук», куди нікому немає ходу, ніколи. Тут не йдуть жодні годинники. До них не підходить жоден ключ, і їх ніколи не завести. Двері ніколи не відчинялися, а в кімнатах ніколи ніхто не жив. Але довго залишатися тут ти не можеш. Тому що воно насувається.

— Воно... — злякано прошептав Денні. Варто було йому вимовити це, як нерівномірний глухий стукіт зробився немовби голоснішим, наблизився. Жах хлопчика, лише хвилину тому холодний і стриманий, нахлинув з усієї сили. Тепер можна було розібрати слова. Хрипке настирне бурмотіння було лише грубою підробкою під татів голос, це йшов не тато. Тепер Денні зрозумів це. Він знав.

(Ти сам прийшов. Тому що знав.)

— Ой, Тоні, невже це тато? — закричав Денні. — Тато йде за мною?

Тоні не відповів. Але відповідь і не була потрібна. Денні знав. Тут роками тягся нескінченний, схожий на кошмар бал-маскарад. Помалу наростала сила — таємна і негласна, як інтерес до банківського рахунку. Сила, присутність, форма — все це були лише слова, жодне з них не мало значення. Під безліччю масок ховалася одна істота. Тепер же вона десь шукала Денні. Вона ховалася за татовим обличчям, вона наслідувала татів голос, вона одягла татів одяг.

Але це був не тато.

Це був не тато.

— Я повинен їм допомогти! — вигукнув хлопчик.