— Ні, — сказав Денні. Він узяз закривавлену руку батька й поцілував. — Уже майже все.
Геллоран, опираючись спиною об стіну, ривками піднявся на ноги. Вони з Венді витріщилися одне на одного, як моторошна парочка вцілілих після бомбування госпіталю.
— Треба туди, нагору, — сказав він. — Треба йому допомогти.
Біла, як крейда, Венді загнано глянула йому в очі.
— Занадто пізно, — відповіла вона. — Тепер допомогти Денні може тільки він сам.
Минула хвилина, дві. Три. І вони почули, як істота над їхніми головами пронизливо закричала — але цього разу не гнівно, а в смертельному жаху
— Боже милостивий, — прошептав Геллоран, — що відбувається?
— Не знаю, — сказала вона.
— Воно вбило його?
— Не знаю.
Оживаючи, брязнув ліфт. Він поїхав униз, везучи в собі ошалілу істоту, що пронизливо кричала.
Денні стояв, не ворушачись. Йому нікуди було тікати — «Оверлук» був усюди. Хлопчик зрозумів це раптово, повністю, безболісно. Уперше в житті його навідала доросла думка, доросле відчуття, квінтесенція досвіду, набутого ним у цьому поганому місці — сповнений гіркоти висновок:
(мама з татом не можуть мені допомогти, і я залишився сам)
— Іди, — сказав він закривавленому незнайомцеві, що стояв перед ним. — Іди. Забирайся звідси.
Істота нагнулася. Видно було рукоятку ножа, що стирчала зі спини. Пальці знову стиснули молоток, однак замість того, щоб спрямувати удар у Денні, істота обернула своє знаряддя, цілячись твердим боком собі в обличчя.
Денні раптом зрозумів.
А молоток почав підніматися й опускатися, руйнуючи рештки образу Джека Торренса. Істота в коридорі танцюва-
20 “Сяйво"
609
ла лиховісну дивну польку; контрапунктом до човгання ніг звучлли огидні удари молотка, що опускався знову й знову На шпалери хлюпала кров. У повітря, мов клавіші розбитого піаніно, летіли уламки кості. Скільки це тривало, сказати було неможливо, але коли істота знову звернула увагу на Денні, батько хлопчика зник назавжди. Те, що залишилося від його обличчя, перетворилося на дивну рухому композицію, де недбало змішалися в одне безліч облич. Денні розгледів жінку з 217-го номера, чоловіка-пса, голодну, схожу на хлопчика-істоту з цементного кільця...