— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.
— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.
— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.
Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.
Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю, однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нагадував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім одержати за них викуп.
У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назріває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.
І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до двостулкових дверей.
Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчиська разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Тепер програти не можна було. Цього не можна було допустити. Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.
— Не можна! — кричала істота. — О ні, не можна!
Спотикаючись, вона поспішила через кімнату до котла. Половина довгого циліндричного корпуса була аж червона, випромінюючи рівний жар. Котел пихкав, скреготав і, як дивовижна калліопа30, з шипінням випускав в усі боки хмарини пари. Стрілка манометра втекла на дальній кінець шкали.
— Ні, цього не можна допустити! — закричав доглядач-управляючий.
Істота поклала руки — руки Джека Торренса — на вентиль, не звертаючи уваги на запах горілого, який піднявся від обвугленої плоті, коли розпечене колесо потонуло в ній, начебто це був м’який дорожній бруд. Вентиль піддався. Істота з торжествуючим криком відвернула його до упору. З котла із громовим ревом вирвалася пара — немов дружно засичала дюжина драконів. Але перш ніж пара повністю сховала з виду стрілку манометра, та виразно почала відхилятися назад.
— ПЕРЕМОГА! — заволала істота. У гарячому тумані, що піднімався, вона виробляла непристойні па, розмахуючи над головою охопленими полум’ям руками. — ВСТИГ! ПЕРЕМОГА! ВСТИГ! ВСТИГ ВЧАСНО!
Слова, що злилися в пронизливий крик торжества, поглинув руйнівний рев — це вибухнув котел «Оверлука».
Вивалившись із двостулкових дверей, Геллоран проніс обох по канаві, проритій у великому заметі на ґанку. Він чітко бачив звірів — кущі живоплоту, — чіткіше, ніж раніше, і в ту мить, коли він зрозумів, що збулися його найгірші побоювання й звірі перекрили дорогу від ґанку до снігохода, — готель вибухнув. Діку здалося, що все відбулося одразу, хоча пізніше, згадуючи перебіг подій, він зрозумів — такого бути не могло.
Пролунав несильний вибух, що звучав немовби на одній всепроникаючій ноті,
(ВУУУУММММММММММММ...)
після цього в спину вдарило тепле повітря, яке мовби обережно підштовхнуло їх. Подих вибуху скинув усіх трьох із ґанк^, і поки вони летіли в повітрі, у голові Геллорана мигнула поплутана думка:
(ось так повинен почувати себе супермен)
Випустивши Денні й Венді, він врізався в замет. Сніг набився під сорочку й у ніс, і Геллоран невиразно усвідомив, що постраждалій щоці від цього приємно.