Геллоран почав приходити до тями, і Венді перестала ляскати його по щоках. Хвилину тому вниз по шахті ліфта приплили невиразні, ледь чутні крізь вітер слова: «Ти обманював! Списував на іспиті!» Кричали десь у глибині західного крила. Венді була майже впевнена, що Денні з Дже-ком — на четвертому поверсі, й Джек — те, що вселилося в нього, — знайшов сина. Тепер вони з Геллораном нічого не могли вдіяти.
— Ох, доко, — пробурмотіла вона. Очі застелили сльози.
— Сучий син зламав мені щелепу, — хрипко пробурчав Геллоран. — А голова...
Він намагався сісти. Праве око стрімко перетворювалося на щілинку через ліловий синець, що спухав під ним. Проте Венді він помітив.
— Місіс Торренс...
— Тсссс, — сказала вона.
— Де хлопчик, місіс Торренс?
— На четвертому поверсі, — відповіла вона. — 3 батьком.
— Вони брешуть, — знову повторив Денні. У голові хлопчика щось промайнуло, спалахнувши, як метеор, що згоряє — занадто коротко, занадто яскраво, щоб піймати й утримати цю думку. Від неї залишився тільки хвостик.
(це десь у підвалі)
(ти згадаєш, про що забув батько)
— Ти... ти не можеш так говорити з батьком, — хрипко сказала істота. Молоток затремтів і опустився. — Сам собі робиш гірше, ото і все. По... покарання. Суворе.
Істота п'яно похитнулася й витріщилася на Денні, жаліючи себе до сліз. Жаль почав переростати в ненависть.
— Ти не мій тато, — знову заявив Денні. — А якщо в тобі залишилася хоч крапелька мого тата, вона знає, що вони брешуть. Тут усе — брехня й обман. Як гральні кості, які тато поклав у мою панчоху на Різдво, як ті подарунки, що кладуть на вітрину, — тато сказав, що там усередині нічого нема, ніяких подарунків, лише порожні коробки. Просто показуха, сказав тато. Ти — воно, а не тато. Ти — готель. І коли ти доможешся свого, то нічого не даси моєму татові, тому що занадто любиш себе. І тато це знає. Ти зумів змусити тата напитися Всякої Гидоти, тому що тільки так можна було його здобути. Ти брехун, фальшива морда.
— Брешеш! Брешеш! — Крик вийшов тонким, пронизливим. Молоток скажено засмикався в повітрі.
— Нумо, вдар. Тільки ти ніколи не одержиш від мене того, що тобі потрібно.
Обличчя, у яке дивився Денні, змінилося. Важко сказати як — воно не оплавилося, не облізло. Тіло злегка здригнулося, а потім закривавлені пальці розтиснулися, мов зламані клешні. Молоток випав і глухо стукнувся об килим. Ото і все. Але раптом перед Денні виявився тато, він дивився на хлопчика в смертельній муці й так сумно, що серце малого запалало в грудях. Куточки рота опустилися, вигнулися тремтячим луком.
— Доко, — сказав Джек Торренс. — Тікай. Швидко. І пам’ятай, як я тебе люблю.
— Ні, — сказав Денні.
— Денні, заради Бога...