— Тоді маски геть, — прошептала істота. — Більше ніяких перешкод...
Молоток був занесений востаннє. Вуха Денні заповнило цокання.
— Скажеш ще що-небудь? — запитала істота. — Ти певен, що не хочеш утекти? А може, зіграємо в хованки? Усе, що в нас залишилося, це час, ти ж знаєш. Ціла вічність. А може, закінчимо все це? Теж можна. Зрештою, там святкують без нас.
Чудовисько жадібно посміхнулося, показавши вибиті зуби.
І тут Денні осінило. Ось про що забув батько.
Обличчя хлопчика раптом сповнилося торжества, істота помітила це й здивовано зам'ялася.
— Котел! — пронизливо закричав Денні. — Тиск не скидали ще від ранку! Він росте! Котел вибухне!
По розбитому обличчю істоти, що стояла перед Денні, розлилися жах і розуміння. Її теж осінило. Молоток випав зі стиснутих у кулаки пальців і легенько стукнув об синьо-чотжий килим.
— Котел! — закричала істота. — О ні! Цього не можна допустити! Звичайно ж ні! Ні! Ах ти, щеня кляте! Звичайно ж ні! Ох, ох, ох...
— Так! — люто крикнув Денні у відповідь. Він затряс кулачками перед цією руїною. — Тепер у будь-яку хвилину! Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти теж забув!
— Ні, ох, ні, не можна, не може бути, ти, брудний хлопчиську, я тобі задам, ти в мене отримаєш усе до крапельки, ох, ні, ні...
Істота раптом повернулася до нього спиною й незграбно посунула геть, волочачи ноги. На стіні застрибала, то збільшуючись, то зменшуючись, тінь — але одразу зникла. Крик, як старий серпантин, шлейфом тягнувся за цією істотою.
За хвилину брязнуЛи дверцята ліфта.
Раптом до хлопчика прийшло сяйво,
(мама містер Геллоран Дік для друзів разом живі вони живі треба вибиратися зараз вибухне зараз бабахне просто в небо)
подібне до спекотного, блискучого сонячного світла, і Денні побіг. Нога відкинула з дороги закривавлений безформний молоток для роке. Денні цього не помітив.
Заливаючись слізьми, він біг до сходів.
Треба було вибиратися звідси.
Як розвивалися події після цього, Геллоран не міг сказати до кінця життя. Він пам'ятав, що повз них униз, не зупиняючись, проїхав ліфт, усередині нього щось було. Але
Дік не зробив спроби розгледіти в ромбик віконця, що це таке — судячи зі звуків, людиною воно не було. За хвилину на сходах почувся тупіт ніг, щось бігло. Спершу Венді Торренс кинулася до Геллорана, а потім зашкутильгала по головному коридору до сходів так швидко, як тільки могла.