ЧАСТИНА ДРУГА ДЕНЬ ЗАКРИТТЯ
8. «Оверлук»
Мама хвилювалася.
Вона боялася, що «жук» не здолає всі ці гірські підйоми й спуски і вони застрягнуть де-небудь на узбіччі, а тим часом ще хтось мчатиме по шосе й зіткнеться з ними. Але Денні був налаштований більш оптимістично: якщо тато вважає, що «жук» упорається з цією останньою поїздкою, отже, так напевно й буде.
— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.
Венді легенько пригладила волосся на скронях.
— Дякувати Богу.
Вона сиділа праворуч; а на колінах, титулкою вниз, лежала розкрита книжка Вікторії Голт у м'якій палітурці. Венді була в синій сукні — як вважав Денні, найкращій. У сукні був матроський комірець, і Венді в ньому мала зовсім юний вигляд — справжнісіньке тобі дівчисько, що закінчує коледж. Тато раз по раз клав руку їй на ногу, значно вище коліна, а вона, безупинно сміючись, скидала її зі словами: «Мухо, киш».
На Денні гори справили враження. Одного разу тато брав його з собою в гори неподалік від Боулдера, вони звалися Флетайронські, але ці були значно вищі, вершини красиво припорошив сніг, і тато сказав, що таке тут буває часто, практично весь рік.
А потім вони в’їхали власне в гори — не в яке-небудь передгір’я. Куди не глянь, навколо піднімалися стрімкі скелі, такі високі, що навіть витягаючи у віконце шию, побачити їхні вершини навряд чи можна було. Коли вони виїжджали з Боулдера, було близько вісімдесяти ступнів. Зараз, одразу після полудня, тутешнє повітря здавалося прохолодним, свіжим і підбадьорливим, як буває у Вермонті в листопаді, й тато увімкнув грубку... працювала вона, щоправда, не так і добре. Вони проїхали кілька табличок з написом: «ЗОНА КАМЕНЕПАДУ» (мама прочитувала йому кожну), і хоча Денні стривожено чекав, що який-небудь камінь упаде, нічого не впало. Принаймні досі.
Півгодини тому вони проїхали інший покажчик — про нього тато сказав, що це дуже важливо. Там було написано: «В’ЇЗД НА САЙДВІНДЕРСЬКУ ДОРОГУ», і тато розповів, що взимку снігоочисники добираються тільки сюди. Далі дорога стає занадто крутою. На зиму її закривають — від маленького містечка Сайдвіндер (саме перед тим, як дістатися до цього покажчика, вони проїхали через нього) аж до Бакленда, штат Юта.
Зараз вони проїжджали повз інший покажчик.
— Ма, а це що?
— Там написано: «МАШИНАМ, ЩО ЇДУТЬ ПОВІЛЬНО, ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». Це про нас.
— «Жук» упорається, — сказав Денні.
— Дай Боже! — сказала мама й схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її сандалії з відкритими носаками, і побачив, що пальці ніг вона теж схрестила. Він гмикнув. Вона посміхнулася у відповідь, але зін знав, що мама й далі хвилюється.
Дорога вела вгору, виток за витком, один S-подібний поворот змінювався іншим, і Джек перемкнув швидкість із четвертої на третю, а потім на другу. «Жук» запротестував, важко пихкаючи, а Венді вп’ялася на стрілку спідометра, що впала із сорока до тридцяти миль на годину, а потім — до двадцяти й там неохоче зависла.
— Бензонасос... — несміло почала вона.
— Насос витримає ще три милі, — коротко повідомив Джек.
Кам’яна стіна праворуч від них зникла, відкрилася вузька пройма долини. Темно-зелена від звичайних для Скелястих гір сосон і ялин, вона немовби сходила в безкінечність. Сосни змінилися сірими скелями, вони обривалися внизу на сотні футів, і лише там згладжувалися. Венді побачила водоспад на одній зі скель; раннє пообіднє сонце блищало в ньому, як піймана в блакитну сіть золота рибка. Гори були прекрасні, але суворі. Венді подумала, що вони рідко прощають помилки. Погане передчуття — передчуття нещастя — скувало їй горло. Далі на захід, у Сьєрра-Неваді, якось сніжні замети відрізали від світу групу Доннера6. Щоб вижити, вони їли одне одного. Гори рідко прощають помилки.