Сяйво

Енергійним ривком видавивши зчеплення, Джек перемкнув швидкість на першу, й вони заледве полізли нагору, мотор «жука» надсадно вив.

— Знаєш, — сказала вона, — по-моєму, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер, нам зустрілося хіба п’ятірко машин. У тому числі — лімузин із готелю.

Джек кивнув.

— їде в Степлтонський аеропорт, у Денвер. Ватсон каже, що навколо готелю подекуди вже з’явився іній, а назавтра обіцяли ще більше снігу. Кожен, хто їде зараз по горах, воліє про всяк випадок триматися однієї з головних доріг. Хоч би клятий Уллман ще був на місці. Гадаю, буде.

— Ти впевнений, що комори там повні м’яса? — запитала Венді, подумавши про Доннера.

— Він сказав — так. Він хотів, щоб Геллоран показав тобі, де там що. Геллоран — це кухар.

— Ох, — тихо мовила вона, дивлячись на спідометр. Стрілка впала з п’ятнадцяти миль на годину до десяти.

— Он вершина, — сказав Джек, показуючи на три сотні ярдів уперед. — Там мальовничий поворот, і «Оверлук» видно. Я хочу з’їхати з дороги, дати «жукові» перепочинок. — Він витягнув шию, оглядаючись через плече на Денні, що сидів на купі ковдр. — Як ти гадаєш, доко? Може, побачимо оленя. Або карибу.

— Звісно, тату.

«Фольксваґен» старанно вибирався все вище й вище. Стрілка спідометра впала мало не до п'яти миль на годину й зупинилася, коли Джек, з’їхавши з дороги,

(«Мамо, що там написано?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ ПОВОРОТ», — покірно прочитала Венді.)

натиснув на ручне гальмо й дозволив «фольксваґену» прокотитися за інерцією.

— Ходімо, — сказав він і виліз із машини.

І вони всі разом пішли до шлагбаума.

— Ось, — сказав Джек і показав угору й ліворуч.

Венді раптом відкрила для себе, що є істина в кліше: у

неї справді перехопило дух. Якийсь час вона взагалі була не в змозі дихати, вражена краєвидом. Навпроти — хтозна, як далеко? — у небо здіймалась гора, ще вища від цієї, зазубрена верхівка здавалася силуетом, над яким сяяв німб сонця, що вже почало свій шлях до заходу. Унизу під ними лежала вся долина; схили, по яких вони видиралися в «жуку, що вибивається з сил», обривалися вниз із такою запаморочливою раптовістю, що Венді зрозуміла — якщо занадто довго дивитися туди, занудить, і її навіть може вирвати. У чистому, ясному повітрі уява, вирвавшись із шор розуму, повністю ожила, і дивитися означало безпомічно спостерігати, як поринаєш усе нижче, нижче, нижче; як, крутячись повільною каруселлю, міняються місцями схили й небо, як мов ледача повітряна кулька з твого рота пливе крик, а сукня тріпоче на вітрі...

Венді відірвала погляд від схилу, майже змусивши себе до цього, і простежила за пальцем Джека. їй вдалося розгледіти шосе, що притулилося до цього соборного шпилю з одного боку, настільки круте, що ніби повертало назад на себе, але незмінно спрямоване на північний захід, піднімаючись уже під менш стрімким кутом. Ще далі Венді побачила, як сосни, що похмуро притулилися до схилу, немов увіткнуті просто в нього, поступаються місцем просторому зеленому квадратові газону, посеред якого стояв готель «Оверлук». Побачивши його, вона знову набула голосу й подиху

— Джеку, це чудово!

— Так, — відповів він. — Уллман каже, що, на його думку, це — найкраще місце в Америці, іншого такого немає. На Уллмана мені, взагалі ж, начхати, але, можливо, так воно і є... Денні! Денні, тобі зле?