У легкій дрімоті Венді уявилася мить його появи на світ. Вона знову лежала на родильному столі, обливаючись потом, волосся злиплося пасмами, ноги при потугах виверталися назовні,
(міні-кайф від наркозу, який їй давали маленькими порціями. Якось вона пробурмотіла, що відчувала себе немов у рекламі групового зґвалтування, а акушерка — стріляний горобець, яка прийняла стільки пологів, що цими дітьми можна заселити університет, — вирішила, що це страшенно смішно)
лікар стояв між ногами, акушерка — збоку, вона готувала інструменти й наспівувала собі під ніс. Через усе менші інтервали повторювався гострий біль, наче у Венді встромляли осколки скла, кілька разів, як не соромно їй було, вона скрикнула.
Потім лікар доволі суворо повідомив її, що вона повинна ТУЖИТИСЯ, і вона натужилася, а потім відчула, як із неї щось витягають. Відчуття було виразним, певним, їй ніколи не забути його — щось витягни. А потім лікар підняв її сина за ніжки (побачивши малюсінький член, Венді відразу зрозуміла: хлопчик), але коли лікар узявся за наркозну маску, вона помітила дещо ще — таке страшне, що знайшла в собі сили закричати, хоча гадала, що вже викричалася до кінця.
У нього немає обличчя!
Але обличчя, звичайно ж, було, миле личко її Денні, а оболонка плоду, що огорнула його при народженні, тепер лежала в маленькій посудині — Венді зберігала її, трохи соромлячись цього. Вона не вірила давнім прикметам, але однаково зберегла «сорочку». Жіночі балачки Венді не схвалювала, але хлопчик із самого початку був незвичайним. Вона не вірила в шосте чуття, але...
Тато потрапив в аварію? Мені наснилося, що тато потрапив в аварію.
Щось змінило Джека. Венді не вірила, що справа лише в її готовності розлучитися. Тоді, під ранок, поки вона неспокійно спала, щось сталося. Ел Шоклі сказав, що не сталося нічого, зовсім нічого, але відвів очі, а якщо вірити шкільним пліткам, Ел теж кинув пити.
Тато потрапив в аварію.
Випадкове зіткнення з долею, можливо, звісно, нічого більш певного. Газети, які вийшли на ранок і наступного дня, вона прочитала уважніше, ніж зазвичай, але не знайшла нічого, що можна було б пов’язати із Джеком. Борони Боже, вона вишукувала аварію з наїздом, скандал у барі, що закінчився серйозними ушкодженнями чи... хтозна? І кому це треба знати? Але поліція так і не з’явилася — ні щоб задати питання, ні з ордером на взяття зіскрібків фарби з бампера «фольксваґена». Нічого. Ось лише чоловік повністю змінився, а син, прокинувшись, сонним голосом запитав:
Тато потрапив в аварію? Мені наснилося...
Вона не зізнавалася собі, наскільки Денні вплинув на те, що вона залишилася з Джеком, але зараз, у легкій дрімоті, можна було визнати: із самого початку Денні був хлопчиком Джека. Так само як теж майже із самого початку вона була татовою донею. Вона не могла пригадати жодного випадку, щоб Денні виплюнув молоко з пляшечки Джекові на сорочку. Джек міг нагодувати його після того, як вона з відразою здавалася — навіть коли в Денні різалися зубки і йому було боляче жувати. Коли в Денні болів живіт, їй доводилося цілу годину заколисувати його, щоб він почав заспокоюватись, а Джек просто брав Денні на руки, кілька разів проходив із ним по кімнаті — і той засинав у тата на плечі, надійно засунувши до рота великий палець.
Йому не було неприємно міняти пелюшки — навіть у тих випадках, які він називав «спецдоставкою». Він просиджував разом із Денні годинами, підкидаючи його на колінах, граючись пальчиками, корчачи йому пички, а Денні смикав його за носа й реготав. Джек виводив закономірності й безпомилково користувався ними, приймаючи на себе будь-які наслідки. Навіть коли їхній син був ще грудним, він брав Денні з собою в машину, їдучи по газету, пляшку молока або по цвяхи в будівельну крамницю. Коли Денні було всього півроку, Джек взяв його на футбольний матч Стовінґтон—Кін, і малий усю гру непорушно просидів у тата на колінах, загорнений у ковдрочку, затиснувши в пухкому кулачку маленький стовінґтонский прапорець.
Він любив маму, але він був татів синочок.
Так хіба вона сама не почувала раз за разом, як син без слів цротивиться навіть думці про розлучення? Вона думала про це в кухні, перевертаючи думку в голові так само, як перевертала картоплю для вечері, підставляючи під лезо овочерізки. А обернувшись, бачила, що Денні, який сидить по-турецьки на кухонному стільці, дивиться на неї водночас перелякано і звинувачуюче. Коли вони гуляли в парку, він раптом хапав її за обидві руки й говорив — майже вимагав: «Ти мене любиш? Ти тата любиш?» І зніяковівши, Венді кивала або казала: «Звичайно, любий». Він мчав до качиного ставка так, що перелякані качки в паніці перед маленьким зарядом його лютості, плескаючи крильми, із крекотом перелітали на інший берег. Венді, дивуючись, пильно дивилася йому вслід.
Бували навіть часи, коли здавалося, що рішучість Венді принаймні обговорити із Джеком стан справ розсіялася не через її слабкість, а з волі сина.
Я не вірю в такі речі.
Але уві сні вона вірила в них. У сні, поки сім'я її чоловіка висихало на стегнах, Венді почувала, що всі вони гуртуються усе міцніше, і якщо цю їхню триєдність буде зруйновано, то не зсередини, а ззовні.
Вірила вона здебільшого в те, що концентрувалося навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала любити його, може за винятком того похмурого періоду, що настав одразу після «нещасного випадку» з Денні. І сина вона любила. Та найдужче любила їх обох разом — чи гуляли вони, чи їхали, чи просто застигали, сівши грати в «стару діву», насторожено схиливши голови — Джек велику й Денні маленьку — до віял карт, чи ділилися кока-колою, чи розглядали комікси. Венді дуже подобалося, що вони в неї є, і вона сподівалася, що Господь милостивий і та робота доглядача готелю, на яку Джека влаштував Ел Шоклі, стане початком повернення кращих часів.
Ось підніметься вітер, дитинко,