Сяйво

Венді оглянулася на малого, і раптовий страх за нього стер все інше, яким би дивовижним воно не було. Вона стрілою кинулася до дитини. Тримаючись за огорожу, Денні дивився вгору, на готель, і обличчя в нього було нездорового сірого кольору. Очі порожні, як у людини, що ось-ось зомліє.

Вона опустилася поруч на коліна, поклавши йому руки на плечі, щоб підбадьорити й заспокоїти.

— Денні, що...

Поруч став Джек.

— З тобою все о’кей, доко? — Він коротко струснув Денні, й погляд хлопчика прояснився.

— Так, тату. Усе чудово.

— Що це було, Денні? — запитала Венді. — У тебе закрутилася голова, любий?

— Ні, просто... просто задумався. Вибач. Я не хотів вас лякати. — Він глянув на батьків, що стояли поруч на колінах, і слабко, схвильовано посміхнувся. — Може, це від сонця. Мені сонце потрапило в очі.

— Зараз приїдемо в готель і дамо тобі ковточок води, — сказав тато.

— Добре.

Але й у «жуку», який по більш пологому схилу рухався вперед і вгору значно впевненіше, Денні, сидячи між ними, усе поглядав уперед на дорогу, іноді дозволяючи собі сковзнути оком по готелю «Оверлук», що виблискував на сонці безліччю вікон, які зорили на захід із масивної споруди. У сніжному бурані йому привидівся саме цей будинок, темний, сповнений глухого стукоту, і якась жахлива, огидна, але знайома фігура розшукувала його в довгих коридорах, вистелених килимоджунглями. Саме щодо цього місця його застерігав Тоні. Тут. Отут. Чим би це Тремс не було — воно жило тут.

9. Виписка

Одразу за високими, старомодними парадними дверима їх чекав Уллман. Потиснувши руку Джеку, він холодно кивнув Венді, можливо, завваживши, як повернулися голови, коли вона пройшла у вестибюль: розсипане по плечах золотаве волосся, проста сукня в матроському стилі. Поділ скромно завмер на два сантиметри вище колін, але й цього спостерігачеві було досить, щоб зрозуміти — ноги гарні.

Здається, лише Денні Уллман сприйняв по-справжньому тепло, але з таким Венді стикалася й раніше. Схоже, Денні відповідав уявленням про дітей тих людей, які зазвичай дотримувалися щодо них такої ж думки, як і В. С. Філд⁷. Злегка нахилившись, він простягнув Денні руку. Малий без посмішки офіційно потиснув її.

— Мій син Денні, — сказав Джек. — І моя дружина Він-ніфред.

— Дуже приємно познайомитися з вами обома, — сказав Уллман. — Скільки тобі років, Денні?

— П'ять, сер.

— Це ж треба, сер. — Уллман посміхнувся й глянув на Джека. — Він добре вихований.

— Аякже, — сказав Джек.

— Місіс Торренс, — він так само злегка їй поклонився, і на мить зніяковіла Венді подумала було, що Уллман поцілує їй руку. Він прийняв долоню, яку вона непевно простягнула йому, але лише для того, щоб ненадовго стиснути обома руками. Долоньки Уллмана виявилися маленькими, сухими й гладкими, і Венді здогадалася, що він їх припудрює.