І сум розвіє увесь...
Повернулася мелодія — тиха, солодка, приємна, затрималася, проводжаючи Венді в глибокий сон, де припиняли існування всі думки, а обличчя, проявні в нічних видіннях, зникали, не запам’ятавшись.
7. В іншій спальні
Денні прокинувся. У вухах ще стояв голосний стукіт, а п’яний, лютий, роздратований голос вигукував: Вийди-но сюди, отримай, що заслужив! Я знайду тебе! Я знайду тебе!!!
Але тепер виявилося, що це стукає його розшаленіле серце, а єдиним голосом серед ночі було далеке виття поліцейської сирени.
Він непорушно лежав у ліжку, дивлячись у стелю спальні, де ворушилися під вітром тіні листя. Звиваючись, вони подвоювалися, утворюючи силуети, схожі на дикий виноград і ліани, на джунглі; силуети, що нагадують візерунки товстого килима. Денні був у піжамі «Доктор Дентон», але між піжамною курточкою й шкірою наросла щільна сорочка поту.
— Тоні? — прошептав він. — Ти тут?
Відповіді не було.
Він вислизнув з ліжка, тихенько подибав через кімнату до вікна й виглянув на Арапаго-стріт, у цю пору застиглу й тиху. Була друга ночі. Надворі нікого не було — лише пустельні тротуари, на яких горбками лежало опале листя, та ще припарковані авта і довгошиїй ліхтар на розі, навпроти бензоколонки Кліффа Брайса. Ковпачок на верхівці й своєю непорушністю ліхтар скидався на чудовисько з фантастичного шоу
Він оглянув усю вулицю, напружуючи очі, щоб помітити невиразний, манливий силует Тоні, але ніде нікого не виявилося.
У кронах дерев зітхав вітер, а по пустельних тротуарах і навколо коліс залишених на ніч автомобілів шелестіло опале листя. Звук був дуже тихий, сумовитий, і хлопчик подумав, що, можливо, він — єдиний у Боулдері настільки вирвався зі сну, щоб чути його. Принаймні, єдина людина. Неможливо було довідатися, що ще може виявитися там, серед ночі; що може скрадатися в тіні, голодне, роздивлятися й нюхати вітер.
Я знайду тебе! Я знайду тебе!
— Тоні? — знову прошептав він, але без особливої надії.
Відповіддю був лише вітер, цього разу він налетів значно
різкіше, обсипавши листям похилий дах під вікном Денні. Кілька листочків, що зісковзнули у водостічний жолоб, завмерли там, як утомлені танцюристи.
— Денні... Денні...
Зачувши знайомий голос, він здригнувся й, витягаючи шию, висунувся з вікна, чіпляючись маленькими руками за підвіконня. Голос Тоні пролунав серед ночі, і ніч тихо, таємно ожила, шерехи не припинилися навіть тоді, коли вітер знову влігся, листя завмерло, а тіні перестали ворушитися. Він подумав, що біля автобусної зупинки за декілька будинків від свого помітив шматочок темнішої тіні, але було важко сказати, правда це чи йому привиділося.
— Не їдь, Денні...
Потім знову налетів вітер, змусивши його прищулитися, і тінь зникла з автобусної зупинки — якщо вона взагалі була там. Він постояв біля вікна ще (хвилину? годину?) якийсь час, але більше нічого не дочекався. Нарешті знову ліг у ліжко, натягнув ковдру до підборіддя й почав спостерігати за тим, як тіні, що їх відкидало хиже світло вуличного ліхтаря, перетворюються на джунглі, звиваються, повні м'ясоїдних рослин, які мали тільки одне бажання: оповитися довкола нього, висмоктати з нього життя й потягти униз, у пітьму, де червоним палало одне-едине слово:
ТРЕМС.