Сяйво

— Як тільки буде можна, дам тобі попити, доко. Зараз вони трохи зайняті.

— Звичайно, тату.

Із контори з видом людини, що відстояла свою позицію, вийшла місіс Брент. За кілька хвилин вона широким кроком переможно пройшла через парадні двері, а за нею, борючись із вісьма валізами, щодуху поспішали двоє розсильних. Денні спостерігав з вікна, як, підігнавши до ґанку довгу сріблисту машину місіс Брент, з неї виліз чоловік, який своєю сірою формою й кепі скидався на армійського капітана. Завваживши місіс Брент, він припідняв кепі й побіг відкривати багажник.

І в одному з осяянь, які трапляються з ним час від часу, Денні вловив закінчену думку Місіс Брент — думку, що пливла над тим невиразним сум'яттям почуттів і барв, яке він зазвичай відчував, коли навколо бувало багато люду.

(хотіла б я залізти в ці штани)

Морщачи чоло, Денні спостерігав, як розсильні ставлять у багажник валізи. Вона доволі пронизливо дивилася на чоловіка у формі, що наглядав за вантаженням. Навіщо їй штани цього дядька? Хіба їй холодно навіть у довгій шубі? А якщо їй так холодно, чому вона не надягне свої штани? Його мама ходила в штанах майже всю зиму.

Чоловік у сірій формі закрив багажник і повернувся, щоб допомогти місіс Брент сісти в авто. Денні не зводив з них очей: раптом вона скаже що-небудь про штани? Але вона тільки посміхнулася й тицьнула йому долар — на чай. За хвилину вона вже виводила довгий сріблистий автомобіль по під’їзній дорозі до воріт.

Денні подумав, чи не запитати в мами, навіщо місіс Брент могли знадобитися штани шофера, але вирішив, що краще не треба. Іноді від питань були тільки неприємності. Таке вже з ним бувало.

Тому Денні просто втиснувся на маленький диванчик між мамою й татом, що сиділи поруч і спостерігали, як пожильці виписуються біля стійки. Він радів з того, що вони щасливі й люблять одне одного, але не міг позбутися легкої тривоги. Він нічого не міг з нею вдіяти.

10. Геллоран

Кухар зовсім не відповідав уявленням Венді про типового персонажа з готельної кухні. Бодай тому, що до такого типа слід було звертатися «шеф» — про простацьке «кухар» і мови бути не могло: куховаркою Венді ставала тоді, коли, покидавши в себе на кухні у змазану жиром каструльку «Пірекс» всі залишки, додавала туди вермішель. Крім того, кулінарові-чарівникові з такого готелю, як «Оверлук», реклама якого розміщувалася в розділі «Курорти» нью-йоркської «Санді тайме», належало бути низеньким, кругленьким, з одутлим (як у Пончика Піллсбері) обличчям, неодмінно прикрашеним тоненькими, мов намальованими олівцем, вусиками в стилі зірок музичних кінокомедій сорокових років; йому належало бути темнооким, а також мати французький акцент і огидний характер.

Темнооким Геллоран був — але й тільки. Він виявився високим негром зі скромною стрижкою «афро», вже ледь припудреною сивиною. У нього була м’яка південна вимова, й він багато сміявся, показуючи зуби, занадто білі й рівні, щоб бути справжніми. Напевно це був протез від Сірса й Робака зразка 1950 року. Кілька таких протезів були в батькс Венді, він прозвав їх «робакерами». Бувало, за вечерею батько комічно виштовхував їх із рота... тепер Венді пригадала, що так бувало щоразу, коли мати виходила на кухню або до телефону.

Денні глянув угору на чорного гіганта в костюмі із синього сержу⁸, а потім посміхнувся, коли Геллоран легко підняв його на руки, посадив на згин ліктя й сказав: «Ти ж не збираєшся просидіти тут усю зиму?»

— А таки збираюся, — сказав Денні із соромливою посмішкою.

— Hi-і, ти поїдеш із мною в Сен-Піт, і навчишся готувати, і щовечора будеш ходити на пляж і спостерігати за крабами. Гаразд?

Денні захоплено гигикнув і похитав головою: ні. Геллоран зсадив хлопчика на землю.

— Якщо передумаєш, — серйозно сказав Геллоран, нахиляючись до нього, — краще поквапся. Півгодини — і я в машині. Ще дві з половиною години — і я вже сиджу в залі виходу № 32, термінал Б, у Степлтонському міжнародному аеропорту, за милю вище від Денвера, Колорадо. Ще три години — і я винаймаю машину в аеропорту Маямі, мчу в сонячний Сен-Піт, чекаю й не дочекаюся, коли одягну плавки, і сміюся в кулачок з усіх, хто застряг у снігу. Уявляєш, хлопчику?

— Так, сер, — посміхаючись сказав Денні.

Геллоран повернувся до Джека з Венді.

— Класний хлопчина!