Сяйво

— Денні?

— Ти не зробиш мамі боляче, так, тату?

— Ні.

— А мені?

— Ні.

Знову мовчання, воно затягалося.

— Тату?

-Що?

— Тоні приходив розповісти про роке.

— Правда, доко? Що він сказав?

— Я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він сказав, там подачі. Як у бейсболі. Правда, смішно?

— Так. — Серце Джека монотонно стукало в грудях. Звідки маля могло довідатися такі подробиці? У роке справді грали з подачами, але не як у бейсболі, а як у крокеті.

— Тату? — Він уже майже спав.

-Що?

— Що таке тремс?

— Тремс? Може, такий звук видавали тимпани індіанців на стежці війни...

Мовчання.

— Чуєш, доко?

Але Денні спав, глибоко, повільно дихаючи. Джек трохи посидів, дивлячись на нього, і, наче води припливу, на нього нахлинула хвиля любові. Чому він так накричав на хлопчика? Невелике затинання для нього було цілком нормальним. Хлопчик приходив до тями після якогось незрозумілого трансу, і за таких обставин у затинанні не було зовсім нічого дивного. Нічого. Та він зовсім і не сказав «таймер». Це було якесь інше слово, якась нісенітниця, абракадабра.

Звідки він знає, що в роке грають із подачами? Хто-не-будь розповів? Уллман? Голлоран?