Сяйво

Силует Венді повільно кивнув: вона розуміла.

— Коли я того разу говорив з Уллманохм, я подумав, що він просто дурниці верзе. Тепер я в цьому не впевнений. Може, мені справді не слід було братися за таку роботу й брати сюди вас обох. За сорок миль, у нікуди...

— Я люблю тебе, — сказала вона. — А Денні любить тебе навіть дужче, якщо таке можливо. Ти розбив би йому серце, Джеку. І розіб’єш, якщо відправиш нас звідси.

— Не кажи так.

— Якщо лікар скаже, що є проблеми, я пошукаю роботу в Сайдвіндері, — мовила вона. — Якщо в Сайдвіндері я нічого не знайду, ми з Денні поїдемо в Боулдер. До матері я не можу їхати. За жодних обставин. І не проси. Я... я просто не можу.

— Що ж, я це розумію. Вище носа. Може, нічого й немає.

— Можливо.

— Вам на другу?

— Так.

— Венді, залишімо двері в спальню відчиненими.

— Я й сама хотіла. Але, думаю, зараз він спить.

Але він не спав.

Бум... бум... бумбумБУМБУМ...

Він утікав від важких, гучних, нищівних звуків звивистим, схожим на лабіринт коридором, босі ноги топтали виткані на килимі синьо-чорні джунглі. Щоразу, як десь позаду він чув удар молотка для роке по стіні, йому хотілося голосно закричати. Але не можна. Не можна. Крик видасть його, і тоді

(тоді ТРЕМС)

(Ходи сюди, отримай, що заслужив, плаксій поганий!)

О, він чув: голос наближається, йде за ним, крадеться по коридору, по ворожих синьо-чорних джунглях, як тигр. Людожер.

(Ходи-но сюди, маленький мерзотнику!)

Якби йому вдалося дістатися до сходів, якби вдалося забратися звідси, з четвертого поверху, все було б гаразд. Навіть із ліфтом. Якби тільки згадати те, про що забули. Але було темно, і від жаху він перестав орієнтуватися. Звернув в один коридор, потім в інший, серце грудкою стрибало в роті, обпалюючи крижаним холодом; він боявся, що за будь-яким поворотом може віч-на-віч зіткнутися із цим тигром у людській подобі.

Тепер стукіт лунав просто в нього за спиною, чувся страшний, хрипкий крик.